До 2095-річниці від дня народження римського поета Марона Публія Вергілія (70 р. до н.е — 19 р. до н.е) абонемент відділу літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка пропонує зацікавленому користувачеві перекладну книжкову експозицію мовами світу його творів та критичну літературу про нього, адже він найвидатніший поет стародавнього Риму та й один із найвизначніших поетів античної літератури, автор епосу «Енеїда», який оспівує легендарне походження римського народу.

Відомостей про його життя небагато, та й ті, що є, дійшли до нас у вигляді розрізнених цитат пізніших римських авторів і в складі семи коротких начерків життєписів знаменитих людей з-під пера Светонія, яких часто приписують Елію Донату, оскільки текст зберігся в його рукописі. Деякі незалежні біографічні відомості містяться в «Життєписі» Бернського рукопису. Також імовірно, що усі біографії мають за джерело записки сучасників Вергілія.

У політичному житті Вергілій участі не брав, та завдяки щедротам друзів, його статок досяг десяти млн сестерціїв, і він мав будинок на Есквіліні поруч із оселею Мецената. Близько 41 року до н. е., після вбивства Цезаря, маєток було віднято для передачі ветеранам нового владики Рима, Октавіана Августа. Поет поспішив до Риму і за допомогою своїх друзів домігся повернення власності. У Неаполі чи поблизу нього, Вергілій прожив майже все своє життя. Лише зрідка відвідував він Рим, бував на Сицилії й у Таренті, та один раз відвідав Грецію.

До Дня української писемності та мови відділ україніки провів презентацію наукової монографії Павла Салевича «Міфологічна система «Слова о полку Ігоревім», зокрема, зупинившись на питаннях «Мови, традиції, мислення та світогляду автора «Слова о полку Ігоревім».

Відомий дослідник давньої української літератури, директор «Центру наукових досліджень давньої української літератури “Інститут Слова”», поет Павло Салевич поділився такими відповідями на поставлені питання.

Мова «Слова» — магічна, сакральна, ритуальна, побудована на міфопоетичному світовідчутті — кожне слово має не лише смисл, а й сакральну силу. Автор не лише описує, а творить реальність словом, як це робили жерці. Мова автора надзвичайно символічна і багатозначна: може означати і предмет, і міфологічну сутність. У мові автора все живе. Через неї автор відтворює відображення народної віри, у якій немає «мертвих» речей.

Традиція автора — міфоепічна: наслідування давньоукраїнських сакральних зразків первоначал і первопричин, начал і кінців, ритуалів і жертвоприношень. Автор вбудовує і прилучає власну пісню до вже сформованої давньоукраїнської міфоепічної традиції.

27 жовтня усі бажаючі могли послухати лекцію історика Івана СВАРНИКА про складні перипетії з самоназвою нашого народу, які, до певної міри, продовжуються й досі: у світі проживають невеликі спільноти наших земляків, які вважають себе не українцями, а русинами.

Походження терміну «русь» не дуже прозоре. Між філологами й нині тривають дискусії про його провеніенцію. Значна частина мовознавців уважають його скандинавським. Як аргумент наводять термін «руотсі», яким фіни звуть шведів. Руси виступають у арабських, візантійських та ін.. джерелах з 5 ст. Це ватаги купців, мореплавців, піратів – рухливих і войовничих мандрівників з півночі, які підкоряли різні країни й ставили на їх чолі своїх вождів. Їх називали норманами, вікінгами й «руссю». На поч. 18 ст. цар Петро І запросив у Московію німців Бауера і Шлецера, які обґрунтували теорію ІІІ Риму, перейменували Московію на Россію й виклали «норманську» теорію походження Русі, за якою саме останні створили в нас державу. При цьому забули потужне об’єднання антів, київські князі Аскольд і Дір. Звісно, варяги справили вплив на Київську Русь, зокрема на формування агресивної зовнішньої політики. Однак основним державотворчим елементом держави були слов’яни – поляни, деревляни, хорвати та ін. З часом терміном «русь» окреслювали загал населення держави, яка простягалася від Балтики до Дунаю. Монголо-татари зруйнували Київську Русь, але її традиції продовжила Галицько-Волинська держава, яка використовувала ту ж назву «Русь». Жителі обох держав звали себе русичами чи русинами. У 15-16 ст. «руссю» називали себе всі православні Великого Литовського князівства. В Галичині, Закарпатті й Буковині ця самоназва українців побутувала до поч. ХХ ст. У Російській імперії, створеній 1721 р., московити почали звати себе «русскими».

23 жовтня в бібліотеці відбувся цікавий круглий стіл, присвячений видатному діячеві національно-визвольного руху Миколі Лебедеві. Одна з тем, порушених доповідачами, стосувалася нарису Миколи Лебедя «УПА». Він був написаний 1945 р. на основі численних документів ОУН-УПА, що були в розпорядження М. Лебедя, й виданий, як було зазначено в передмові, «із значним запізненням»1946 р. На титульному аркуші зазначалося, що це І частина, яка охоплює період німецької окупації України. Короткий вступ «Від видавництва» (Пресове бюро УГВР) завершувався реченням: «Видаємо цю працю в її першій редакції, сподіваючись, що незабаром появиться друге поширене та доповнене видання». Друге видання «Сучасність» видала щойно 1987 р. з передмовою о. Івана Гриньоха (1985), який пояснив обставини появи праці: в той час М. Лебедь жив у Римі на нелегальному становищі, книгу набирали ченці-василіяни в монастирі Ґротта-Феррата, передавали набір на коректу до Риму й Мюнхена, друкували в Римі, а далі переправляли «на північ від Альп» у табори «ді-пі». Третє, репринтне видання, вийшло в Дрогобичі 1993 р. у видавництві «Відродження» накладом 25 тис. прим. і розійшлося по всьому постсовєтському просторі.