Ближче познайомитися з живописцем Любомиром Медведем мені випало 2000 року далеко від Львова. Тоді я перебував на науковій стипендії в канадських архівах, мав низку публічних лекцій про українські архіви, генеалогічні джерела й геральдику. На одну з таких лекцій прийшла група львівських митців, які під керівництвом професора Медведя розписували українську церкву в Едмонтоні. Після лекції ми тепло спілкувалися з земляками, вони гостили мене в себе. Ці розмови про українську культуру, мистецтво, традиції виявили нашу духовну спільність, показали, що Любомир Медвідь не лише самобутній митець, але й глибокий філософ, гуманіст, який вболіває за майбутнє не лише рідного народу, а й людства взагалі. В Канаді, де рівень добробуту тоді був значно вищим за український, проблеми втрати людиною духовності постали ще виразніше. Тема дегуманізації суспільства, яка хвилювала митця і в часи тоталітаризму, набрали нових відтінків у наш час стрімкого технічного прогресу.

Саме цій проблемі присвячена ювілейна виставка Любомира Медведя і скульптора Василя Ярича, поєднана олісною темою «блудного сина» – людини, що заблукала в чужому світі, сповненому спокус, однак мусить повернутися до отчого дому, до своїх витоків, до національної культури. Монументальні полотна художника, на яких людина часто зображена без обличчя, з мішенню на чолі чи штрих-кодом, сповнені глибокого занепокоєння і тривоги. Однак у них звучить і оптимістична нотка, підсилена вишуканою скульптурою Ярича, який милується красою людини (переважно жінки) в різних іпостасях.

Читачів нашої бібліотеки запрошуємо ближче познайомитися з літературними й філософськими есеями професора Медведя «Горизонти», «Парад парабол», «Ремінісценції», з альбомами репродукцій митця у відділі мистецької літератури (вул. князя Романа, 32).

Іван СВАРНИК