Помер Дмитро Павличко. Чудовий поет. Мудрий, ліричний, глибоко народний. Для багатьох він був втіленням галичан, які то боряться насмерть проти ворога, то пристосовуються до зміни обставин і переходять у «внутрішню опозицію», часом навіть уявну. Дмитро Павличко був суперечливою постаттю. Його то хвалили, то лаяли. Хвалили за сміливість, патріотизм, лаяли за конформізм. Згодом, із погляду вічности, історики культури й української літератури ХХ-ХХІ ст. зможуть дати його особистості значно об’єктивнішу оцінку. Врахують його вплив на покоління шістдесятників та й на не опозиційну до режиму інтелігенцію, яка знала напам’ять його знаменитого «Коли помер кривавий Торквемада», зачитувалася його сонетами, пишалася «Всесвітом», яким він певний час керував. У горбачовські часи він стрепенувся, з головою кинувся в політику, став одним із лідерів боротьби за самостійність України, співтворцем громадських рухів і політичних партій, а в кінцевому підсумку - нашої незалежності.

Мої батьки, які вчилися з Павличком у Львівському університеті, дуже цінували його як талановитого й глибокого поета, а редактор Львівського обласного видавництва І. Сварник після виходу другої книжечки Павличка «Правда кличе!» мав поважні неприємності: через вірш про Торквемаду цензура post factum заборонила поширення збірки і її вилучили з бібліотек Радянської України. Вдома залишився примірник цієї тоненької червоної книжечки, схований у задньому ряду на стелажі. Згодом «дядько Дмитро» мав дати мені рекомендацію до Спілки Письменників, але ця справа якось забулася і втратила актуальність.

Нині в нашому суспільстві часто лунають гіперкритичні думки про старше покоління «українсько-радянської» інтелігенції. Деякі гарячі голови закликають викинути з нашої історії Скрипника, Шумського, Хвильового, з культури Довженка, Тичину, Рильського, бо ж вони були апологетами Союзу й соціалізму. Як людина, яка половину життя прожила в радянську епоху, мушу сказати, що серед письменників були як виразні співці комуністичних ідей, так і поважна група «націонал-комуністів» (яскравий приклад – Петро Шелест, звинувачений Москвою в націоналізмі), які доступними засобами захищали нашу мову й культуру. Не останнє місце серед них займав і поет Павличко, який у сприятливіші часи став палким поборником незалежності України. Як розумна й авторитетна людина, чудовий оратор, він багато зробив для відродження мови, літератури й культури, відновлення історичної справедливості щодо борців за волю України. Дмитро Павличко став одним із символів відродження України.

Нехай рідна Карпатська земля огорне пухом його тлінні останки, а дух поета нехай ширяє над Бескидами в очікуванні нашої остаточної перемоги над кривавими ворогами.

Іван СВАРНИК