Учасниця українського національно-визвольного руху Ольга Ільків (псевдо Роксоляна, Марійка) народилася 21 червня 1920 року у Стрию в учительській родині. Спершу навчалася в польській школі, згодом в українській гімназії «Рідної школи». 1936 р. вступила до гімназії українського інституту для дівчат у Перемишлі (нині – Підкарпатське воєводство, Польща). Того ж року стала членом Пласту. Закінчити гімназію не вдалося через початок Другої світової війни. 12-річну середню освіту здобула на піврічних курсах у Кракові. 1940 р. поїхала до Варшави, працювала в Українському допомоговому комітеті. У червні 1941 р. вступила до ОУН.

Після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. працювала в канцелярії Головної дирекції залізниць «Південь», згодом – у дирекції Львівської залізниці, створила там підпільну групу організаційного зв’язку. Навесні 1942 р. призначена провідницею жіночої сітки ОУН Львова з підпорядкуванням Катрі Зарицькій. У березні 1943 р. вийшла заміж за Володимира Лика. Від серпня 1944 р. – заступниця провідниці жіночої сітки Дрогобиччини, згодом – провідниця у Станіславівській (нині – Івано-Франківській) обл. Навесні 1945 р. скерована на куси пропагандистів в село Конюхи на Тернопільщині. Навчання перервала облава енкаведистів.

У липні 1946 р. К. Зарицька доручила О. Ільків очолити конспіративне помешкання Романа Шухевича в селі Княгиничі (Івано-Франківщина), куди вона й перебралася з тримісячною донькою Звениславою та матір’ю. На початку літа 1947 р. під виглядом чоловіка Ольги оселився там Любомир Полюга, який влаштувався сільським фельдшером. Ільків стала зв’язковою Р. Шухевича.

На конспіративній квартирі в селі Грімне (Львівщина) наприкінці 1947 р. передчасно народила сина Володимира. За пів року в Карпатах загинув її чоловік. Попри це, Ільків далі вела підпільну діяльність.

Через донос завербованого двірника у березні 1950 р. Ольгу Ільків заарештували у Львові. Особовою нарадою при міністерстві держбезпеки СРСР її засудили на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Дітям замінили прізвища на Бойко й таємно відвезли до інтернату, де вони навчалися до 1966 р. Вирок відбувала в Александровській в’язниці Іркутської області, а після смерті Й. Сталіна – у тюрмі м. Владимир разом з іншими зв’язковими Р. Шухевича: К. Зарицькою, Д. Гусяк, Г. Дидик. 1957 р. за покаяння їй запропонували звільнення. Вона категорично відмовилася. І лише у лютому 1964 р. звільнена за помилуванням.

Переїхала до села Сапіжанки Кам’янка-Бузького району на Львівщині до сестри Ірини Сенів. Через відмову в прописці тимчасово перебувала в родичів чоловіка в селі Подорожнє на Жидачівщині. За дозволом КДБ у вересні 1964 р. зарахована санітаркою обласної клінічної лікарні у Львові. Відхилила пропозицію працювати з КДБ в обмін на помешкання, й у червні 1965 була змушена звільнитися. Працювала сезонно кіоскером квіткової крамниці, робітницею рембудуправління зеленого будівництва. Влаштувалася двірничкою й 1968 р. одержала у Львові службове помешкання загальною площею 20 кв. м, куди забрала й дітей. 1970 р. за станом здоров’я перейшла тимчасово працювати гардеробницею в науково-педагогічну бібліотеку. Згодом була черговою в залах Львівського історичного музею, реставратором, лаборантом Музею народної архітектури та побуту. Помешкання Ільків використовували для зв’язку із симпатиками ОУН з-за кордону.

Наприкінці 1980-х О. Ільків брала активну участь у національно-духовному відродженні України: виступала на мітингах, розклеювала листівки, залучала друзів до «живого ланцюга», була делегаткою установчих зборів Конгресу українських націоналістів у Києві (жовтень 1992 р.) та ОУН в Україні (травень 1993 р.), писала статті та вірші. У 1995-2000 рр. була заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок. У лютому 2000 р. спільно з В. Дужинським та Л. Полюгою підтримувала обвинувачення на громадському судовому процесі над КПРС («Нюрнберг-2») у Києві. Від 2003 р. працює у Львівському обласному громадському об’єднанні «Комітет Свободи». У 2012 році за активну громадянську та життєву позицію, творчу діяльність, участь у наукових та виховних заходах Ольга Ільків була відзначена у номінації «Львів’янка року». Ольга Ільків є однієї з героїнь фільму «Три історії Галичини».

Юрій ЗАЙЦЕВ, історик

Ольга Ільків: «Я вважаю, що ми – незвичайний народ» [Текст] : розмова зі зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича / вів Богдан Залізняк // Слово Просвіти. – 2017. – 26 жовт. – С. 7.

Жінка, гартована в боротьбі. Ольга Ільків (1920). До 95-річчя від дня народження [Текст] / за матеріалами статті Н. Павлишин // Львівщина в 2015 році. Знаменні і пам’ятні дати краю: календар / упоряд.: І. Зінченко, О. Григорчук; ред. Д. Дигас; наук. ред. І. Лешнівська; ЛОУНБ. – Львів, 2015. – С. 42-44.

Нагірняк З. До останнього дихання за Україну… [Текст] : [про О. Ільків] / З. Нагірняк // Шлях перемоги. – 2017. – 1 листоп. – С 7.