2 лютого виповнюється 80 років від дня народження знаного вченого-хіміка, дійсного члена НТШ Ярослава Середницького. Фахівці високо цінують його доробок, незамінний при прокладанні й експлуатації нафто- й газогонів, сховищ ПММ тощо. Та багатьом він відоміший як дослідник і популяризатор воєнної історії України, талановитий письменник і автор багатьох популярних книг про нашу минувшину.

Ярослав Середницький народився 2 лютого 1942 р. у славних «Волинських Афінах» - місті Крем’янці - в родині українських вчителів Антона і Євгенії Середницьких. І зовсім не випадково його хресними батьками були колишній сотник Армії УНР Павло Гарячий і відома діячка «Союзу Українок» Неоніла Веселовська. Батько Ярослава Антін був не лише педагогом, але й публіцистом. Через гострі статті, написані в роки німецької окупації, він з наближенням фронту мусив виїхати на Захід і після війни жив у Польщі. Був викладачем, відомим культурно-освітнім діячем УСКТ, редактором «Українського календаря» (Варшава). Д. Павличко писав, що він «людина-енциклопедія українсько-польських взаємин на площині літератури, історії, політики» .

А Ярослав з 1945 р. живе у Львові. Тут здобув середню освіту, потім успішно закінчив Львівську політехніку (факультет технології органічних речовин), залишився асистентом на кафедрі неорганічної хімії, в аспірантурі захистив кандидатську дисертацію. Тривалий час працював у науково-дослідних установах: керував лабораторією полімерів і пластмас НДІ поліграфічної промисловості, був старшим науковим співробітником ФМІ ім. М. Карпенка НАН України, директором Органу з сертифікації протикорозійних ізоляційних покриттів трубопроводів «УкрСЕПРОтрубоізол», завідувачем лабораторії ДП «Інженерний центр «Техно-Ресурс» того ж інституту. Ярослав Середницький є автором низки монографій та довідників, понад 200 наукових статей і патентів з антикорозійного захисту трубопроводів і резервуарів, авторитетним фахівцем і експертом у своїй галузі.

Поціновувачі мілітарної історії України добре знають ім’я Ярослава Середницького. Починаючи з 1989 р. він публікує численні статті про Визвольні змагання та Другу Світову війну в часописах «Дніпро», «Самостійна Україна», «Вісті комбатанта», у різноманітних українських збірниках і альманахах, в українських та зарубіжних газетах. Його перу належать також книги про Першу та Другу світові війни, про боротьбу українців, татар, вірменів за власну державність у ХХ ст. («ПУМА-«Дромедар». Абвер», чч. 1-2, 2012, 2015), про відомих і не дуже українських військовиків: Олександра Пулюя, Петра Болбочана, Олександра Удовиченка, Андрія Мельника, Олександра Петлюру, Євгена Маланюка, Михайла та Івана Омеляновичів-Павленків, Євгена Мишківського, Олексія Алмазова, Марка Безручка, Романа Сушка, Максима Бульбу-Боровця та багатьох інших. Особливою увагою автора тішиться генерал Павло Шандрук (з ним науковця пов’язують також родинні зв’язки), якому дослідник присвятив цілу серію з 5 цікавих книг, які охоплюють переважно 1914-1945 роки. Першою з цієї серії вийшла «Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція» (2014, 2-ге вид. 2016). Вона охоплює хронологічно пізніші події воєнної та політичної біографії (з огляду на діяльність Українського Національного Комітету) полковника, а згодом генерала Павла Шандрука й розповідає про спільну протидію неросійських народів спробам генерала А. Власова підпорядкувати собі всі антирадянські сили в Комітеті визволення народів Росії, що прагнув відбудувати білу Росію, а всі збройні формування влити до Російської визвольної армії чи РОНА. Звісно, з огляду на сучасні спроби російської історіографії, з одного боку, виправдати дії «російських патріотів» на кшталт Власова, Краснова, Шкуро та ін., а з іншого, звинуватити всіх неросіян у «колаборантстві» з гітлерівською Німеччиною й «фашистських» тенденціях у наш час, (в січні 2022 р. посольство Росії звинуватило США у наданні «смертоносної зброї київському режимові, бойовикам і неонацистам») вказане дослідження про складні події Другої світової війни та участь у них українців, росіян, грузинів, азербайджанців, вірмен, татар та ін. є надзвичайно актуальним. Цікавою й досі невивченою стороною політичної історії цього часу є стосунки національних антирадянських діячів з опозиційними до Гітлера військовиками й політиками.

Не меншою актуальністю відзначається й розвідка «Павло Шандрук. Перша Світова і три Російсько-Українські війни», яка вийшла 2015 року, вже в умовах російсько-української (на думку Я. Середницького - вже четвертої) війни. Зрозуміло, що автор зовсім не намагався «потрапити в течію» суспільно-політичних подій і громадської уваги. Його наукові й воєнно-політичні зацікавлення сформувалися набагато раніше й пояснюються природним бажанням вивчити періоди й постаті, що тривалий час замовчувалися чи перекручувалися й очорнювалися офіційною радянською історіографією. Особливо цікавим сучасному читачеві будуть розділи про блискучий Кримський похід групи от. Петра Болбочана, дієву підтримку українському військові з боку татар і роль українського війська у відродженні Кримсько-татарської держави. Неабияку роль у прориві через Чонгар відіграв пробоєвий загін курінного П. Шандрука. Здобуття Криму в більшовиків та перехід на бік України (29 квітня 1918 р.) Чорноморського флоту, що базувався у Севастополі, можна вважати нашими найбільшими мілітарними успіхами періоду Першої російсько-української війни. В той же час автор чітко вказує на конфлікт між українським військом та його союзниками -німцями, категоричну позицію генерала Р. фон Коша, котрий вимагав негайно вивести українські війська з Криму. 30 серпня 1919 р., коли Київська група Антона Кравса вступила до Києва, італійський журналіст Беніто Муссоліні писав: «Не було народу, який бився би з більшою вірою за свою волю. …без зброї, без засобів, самітний, під недовірлими поглядами всієї Європи, український народ визволив свої землі від більшовицької зарази… Українці боронять цілу Європу». Однак байдуже, а то й негативне ставлення Антанти до України, русофільські настрої західних політиків блокували 1919 р. надання допомоги Україні. Антанта відмовлялася постачати нам зброю і амуніцію, мотивуючи це тим, що вони можуть потрапити до більшовиків . Наступна хронологічно книга, видана у Львові 2020 р. , охоплює період 1920-1936 рр. союзницькі дії Армії УНР в Галичині 1920, прорив українцями більщовицького фронту й подальші драматичні події. Приневолена політичними обставинами Польща покинула своїх українських союзників, отож їхня боротьба закінчилася поразкою в таборами інтернованих у Польщі, Чехословаччині та ін. країнах. Однак післудський пам’ятав мужність і самовідданість ураїнців і, коли ситуація змінилася, 1927 санкціонував створення підпільного Генштабу Армії УНР на чолі з полк. П. Шандруком.

Остання, п’ята книга цього циклу «Павло Шандрук. Друга світова війна» (Львів: Каменяр, 2018) практично не торкається подій 1939 р., оскільки вони розглядалися в окремому дослідженні . Натомість автор детально висвітлює підготовку до майбутньої війни, яку провадила, за підтримки Ю. Пілсудського, українська воєнна еміґрація у Польщі. Вона була готова створити 50-тисячну армію (в т. ч. 7 тис. старшин) для війни проти СРСР. Генштаб армії УНР на чолі з П. Шандруком вів картотеки обліку, займався перепідготовкою старшин. Цьому задумові перешкодила категорична позиція Гітлера щодо українців та інших слов’ян. Всебічно досліджена діяльність різних політичних осередків української еміґрації на Заході 1944-1945 рр. Як не парадоксально, але в перемовинах з німецьким керівництвом «важким співрозмовником» (слова групенфюрера СС Берґера) виявився саме С. Бандера, цілком не схильний до співпраці з німцями. Це ще раз спростовує міф про «колаборанство» українських націоналістів з нацистами. Лише одностайна позиція всіх українських політиків змусила німців звільнити з таборів С. Бандеру, А. Мельника та інших політв’язнів, а також допомогла П. Шандрукові 1945 р. створити на базі дивізії «Галичина» УНА і цим врятувати від загибелі десятки тисяч українських вояків.

Значний розголос викликала й автобіографічна книга «Пані Льоля: втекти від більшовиків», видана в Києві. Вона на підставі родинних документів, спогадів і світлин висвітлює складні події на Волині в роки Визвольних змагань, міжвоєнного періоду, Другої Світової війни. Належачи до популярного нині жанру non fiction, ця книжка буде цікавою для будь-якого читача.

2021 р. вийшло нове дослідження Я. Середницького «Формування польського збройного підпілля в час українського національного відродження. 1939-1942 роки». Книга висвітлює драматичний період в історії України й Польщі – початок ІІ Світової війни, коли поляки, попри героїчний опір німецьким і совєтським військам, зазнали поразки у Вересневій кампанії 1939 р., однак не скорилися оккупантам, а продовжили опір обом загарбникам, ще в оточеній Варшаві почали створилення збройного підпілля (ZWZ). Його очолив ген. Міхал Токажевський-Карашевич, а згодом ген. С. Ровецький. Паралельно зі створенням структур польського підпілля 1940 р. на Поліссі було створене українське підпілля Т. Боровця, що спиралося на колишніх вояків УНР. На початку німецько-радянської війни 1941 р. воно, спільно з Білоруською Самоаховою, успішно очистило Полісся від залишків розбитої Червоної армії і совєтських партизанів. В цей час польське підпілля, яке 1940 р. зазнало важких втрат через енкаведистські арешти, зуміло відновити свою структуру й організаційну мережу. Аби довести Лондону, що контролює території довоєнної Польщі, ZWZ організував розвідувально-диверсійну структуру «Вахляж», яка мала охоплювати всі терени давньої Речі Посполитої, аж до Риги, Дніпропетровська й Орші. Очолив «Вахляж» підполк. Ян Влодаркевич. На відміну від польського підпілля, яке часто ставило собі нереальні політичні завдання, українці 1941 р. досягли значно помітніших успіхів, зокрема в спробі відновлення Української держави, діяльності похідних груп ОУН та ін. Більшим успіхам українців зашкодив політичний розкол, організований НКВД й гестапо. Натомість військово-політичні події німецько-радянської війни кінця 1941-поч. 1942 р. та значна допомога Великобританії сприяли інтенсифікації роботи польського підпілля й консолідації його в АК. Нова книга містить десятки цінних біограм учасників як польського, так і українського підпілля, військових і політичних діячів Польщі, України, Білорусі, Німеччини, СРСР, значну бібліографію й багатющий зображальний матеріал.

Важливою особливістю творчості Ярослава Середницького є прагнення до об’єктивності й неупереджене ставлення до всіх сусідніх з українцями народів, зокрема до поляків, з якими ми не раз були союзниками, а також послідовне висвітлення боротьби всіх поневолених Росією народів за своє звільнення.

В день 80-ліття зичимо панові Ярославові доброго здоров’я і натхнення для подальшої дослідницької і письменницької праці. Нетерпляче чекаємо нових цікавих книг!

Іван СВАРНИК, директор ЛОУНБ