До 245-річчя від дня народження французького поета-демократа П’єра Жана Беранже (1780-1857) абонемент відділу літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка знайомить зацікавленого користувача книгозбірні з оригінальними фондовими виданнями та критичною літературою справжнього республіканця, патріота, учня просвітителів 18 сторіччя, відомого насамперед своїми сатиричними творами. Він ненавидів феодальну монархію Бурбонів і в своїх піснях — політичних памфлетах гостро висміяв дворянство («Маркіз де-Карабас», «Маркіза де-Претентайль», «Нащадок знатного роду»), католицьке духівництво («Місіонери», «Мощі», «Смерть Сатани»), саму монархію («Карл III Простуватий», «Майбутнє Франції»); засудив Священний союз («Священний союз варварів»), протиставивши йому мир і дружбу народів («Священний союз народів»); оспівав революційну славу й героїзм французького народу («14 липня», «Галли й франки», «Старий капрал»). За сатиричні пісні Беранже був двічі ув'язнений (1821, 1828).

Імперію Наполеона III Беранже затаврував як поліцейський режим («Барабани», «Смерть і поліція»). Беранже вважали за свого вчителя робітничі поети: Лапуант, Лашамбоді, Дюпон, Потьє. Не визнаючи революційної боротьби, П’єр Жан Беранже дотримувався розпливчастих ідей утопічного соціалізму. Тонкий гумор Беранже переплітається з гнівною, їдкою сатирою на чванливих аристократів-емігрантів, яких він прирівнює до породистих собак, на поміщиків, що засіли знову в маєтках сатиричних творах поет бичує шпигунство, доноси, що процвітали в часи режиму Реставрації. Беранже зумів підпорядкувати класичну форму вірша новому ідейному змістові, наповнити її мелодією народної пісні. Популярні політичні пісні, складені Беранже та іншими, конфіскованих революційним урядом. Сміливо та влучно в своїх авторами, стали гострою зброєю французького народу в боротьбі проти ненависної йому реакційної влади.

Не було у Франції популярнішого поета який зумів би такими простими засобами так сильно промовляти до широких мас трудящих. Відроджена ним народна пісня — це не імпровізовані куплети, складені наспіх. Беранже виявив незвичайну дбайливість щодо поетичної форми, над якою працював довго й наполегливо. Він вносить у свої пісні слова, які за строгими академічними правилами не мали до того часу права громадянства в поезії. Це були слова живої народної мови. Різьблені ним строфи визначаються багатством поетичних образів, вибагливістю рим, мелодійністю. Беранже вміє користуватись особливостями народного гумору: він то лагідно всміхається, нібито невинно жартує, то сміється на весь голос сміхом, що ранить і вбиває ворогів. Часто цей сміх переростає в сатиру й сарказм. Пісні Беранже легко запам’ятовуються, бо вони побудовані на зображенні конкретних подій. Навіть там, де дія відбувається в нереальній, фантастичній сфері, вона говорить про живих осіб і події даного історичного моменту. Завдяки цьому пісні Беранже виступають, як жива хроніка доби.

Беранже помер 16 липня 1857 року, його похорон перетворився у величезну народну маніфестацію. Уряд, боячись заворушень, мобілізував цілі відділи поліції. Народні маси з непокритою головою йшли за домовиною свого вірного сина.

Українською мовою пісні Беранже перекладали: В. Самійленко, X. Алчевська, П. Капельгородський, В. Щурат, С. Буда, М. Терещенко, М. Рильський та ін. Тарас Шевченко був обізнаний з творами Беранже переважно в перекладах В. Курочкіна. Відомо, що він переписав до «Щоденника» два вірші Беранже «Старий холостяк» у перекладі Д. Ленського і «Навуходоносор» у переспіві В. Курочкіна.