12 червня, замість планованої розповіді М. Гайди про Офіцерське казино, львівські екскурсоводи з задоволенням послухали лекцію Івана СВАРНИКА про львівські замки.

Історик розповів про перші укріплення Львова, які й зробили його містом – Виский і Низький замки, споруджені в часи Данила Романовича на Замковій горі й у долині над Полтвою. Високому замкові більше пощастило на літературу. Про нього 1912 видав монографію О. Чоловський, а 2006 вийшов спецвипуск «Галицької брами», присвячений дискусії щодо ідеї відбудови Високого замку. Обидва замки були традиційними для фортифікаційних споруд Руси – дерев’яно-земляними. На Високому замку, крім того, було споруджено донжон (руською «стовп») з місцевого каменю. Його рештки у 50-ті рр.. відкрив археолог О. Ратич. Оскільки конструктивним матеріалом було дерево, на яке були (та й досі є) багатими навколишні ліси, напад на Львів Казимира 1340 р. спричинив їх спалення. Про це пише хроніст ХV ст. Ян Длуґош. Після остаточного утвердження в Галичині в к. ХІV Казимир започаткував спорудження мурованих фортифікацій. Їх будівництво тривало довший час. Обидва замки слугували для оборони, проживання володарів (князів, а згодом королів) та королівських старост, були судово-адміністративними осередками (Низький замок), в’язницями (Високий). Найвідомішими в’язнями Львова були тевтонські лицарі, полонені під Ґрюнвальдом 1410 р. і Гальшка Острозька (к. ХVІ ст.). В Низькому замку був архів гродських і земських книг, відбувалися судові засідання та ін. Високий замок зазнав великих ушкоджень в роки Хмельниччини (після штурму М. Кривоноса) і вже не відбудовувався. Низький замок, через поганий стан, розібрали, разом з іншими фортифікаціями Львова, в кінці ХVІІІ ст.

Провідне коло Організації української нації «Держава», Українське національне середовище, громадська організація «Міждисциплінарні філософські студії «Ентазис» та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Державотворча традиція: диктатор ЗУНР Євген Петрушевич».

Вступне слово на пошанування українського громадсько-політичного діяча, доктора цивільного і церковного права, Президента Української Національної Ради і Уповновадженого Диктататора Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича виголосив завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич:

«Наша мета – подати історію української національної людини, провідника нації в часи української національної революції 1917 – 1923 рр. у якій відбилася тогочасна національна історія. Наша головна мета – тривання історії української цивілізації.

Український національний шлях Євгена Петрушевича – це шлях творення української держави у час падіння Австро-Угорської імперії, це взірець служіння нації, взірець відповідальності за долю нації, це високе проявлення давнього аристократичного українського роду, це високе проявлення священичого роду і це свідчення державотворчого начала нашої нації і відвічної ідеї соборності нації».