Однією з найтрагічніших сторінок українсько-польських стосунків був взаємний обмін населенням наприкінці ІІ Світової війни й у перші повоєнні роки. Юридичною підставою цього процесу був договір, підписаний у Любліні 9 вересня 1944 року. З боку Української РСР його підписав голова Ради Народних Комісарів (уряду) Микита Хрущов, з боку Польщі – голова Польського Комітету Національного Визволення Едвард Осубка-Моравський. Договір передбачав добровільне переселення поляків з України й українців з Польщі на «батьківщину» з теренів, на яких жили їхні предки протягом століть. У перші місяці після підписання угоди переселення справді було добровільним.

Однак досить швидко з’ясувалося, що, на відміну від поляків, які втікали від сталінського терору в СРСР, українці переважно не бажали виїжджати з Надсяння, Лемківщини, Холмщини й Підляшшя. Термін закінчення переселення кілька разів переносили – з 1 лютого 1945 до 1 травня, 1 листопада 1945, потім до 15 червня 1946 р. Парадоксом історії є те, що ідею Сталіна і його польських однодумців підтримало як українське («Ляхи – за Сян!»), так і польське («Українці – за Сян!») антикомуністичне підпілля, здійснюючи збройні напади на польські й українські села. Українські переселенці досі пам’ятають села, цілком знищені польськими збройними формуваннями АК, ВіН, БХ, НЗС – Скопів, Бахів, Павлокому, Кобильницю Руську, Люблинець . Ці напади, як вважає дослідник теми депортацій Євген Місило, «мали характер планових пацифікацій, поєднаних з винищенням усіх усіб української національності» . До таких українських сіл належали й Пискоровичі Ярославського повіту.

Село Пискоровичі до 1939 р. було одним із вогнищ українського життя в Польщі. З 2740 мешканців лише 210 були поляками, а 20 жидами. В селі була читальня «Просвіти», спортивні й кооперативні організації, мурована греко-католицька церква. 16 квітня 1945 р. в будинку місцевої школи зібрали близько 300 українців з навколишнніх сіл і присілків для виїзду в УРСР. Ще кількасот ночували в хатах та інших будівлях села. Над ранок 17 квітня школу оточили бл. 200 озброєних членів польських партизанських формувань під командою «Волиняка» і здійснили масове вбивство зібраних українців. Напади на Пискоровичі повторили ще двічі протягом 2 тижнів. Загалом у селі протягом квітня 1945 р. було вбито до 1000 чоловік українського цивільного населення. Ця трагічна сторінка нашої історії висвітлена в збірниках документів, що зберігаються у фондах бібліотеки – «Репатріація чи депортація» ( 2008) та «Акція «Вісла»» (1997).

Іван СВАРНИК