Середницький Я. Павло Шандрук. Друга світова війна. – Львів: Каменяр, 2018. – 280 с.: іл.

Відомий дослідник воєнної історії України ХХ ст. Ярослав Середницький втішив читачів новою книгою про український антикомуністичний збройний рух у роки Другої світової. Як і в низці попередніх праць, він відштовхується від мемуарів генерала Павла Шандрука. Спогади вперше вийшли англійською мовою у США 1959 року, в розпал холодної війни, коли Радянський Союз активно поширював комуністичну ідеологію по всьому світу, збройно підтримував Єгипет, В’єтнам, Кубу та інші країни, отож ідеологічна боротьба між США та СРСР надзвичайно загострилася. Однак книга «Сила доблесті» й викладений у ній аналітичний і фактографічний матеріал нітрохи не застаріли. Для України й українців проблема збройного захисту своєї землі особливо актуальні тепер, коли нам знову доводиться воювати проти північного сусіда, який довго видавав себе за брата, а тепер, окрім всього, реанімує міф про «світле» радянське минуле.

Книга переважно стосується участі української військової та політичної еміграції у війні Німеччини з Радянським Союзом, зокрема діяльності Українського Національного Комітету (його вперше створили ще 1941 р. у Відні й Румунії для супроводу в Україні штабу німецької 11-ї армії, а відновили вже на завершальному етапі війни щойно в березні 1945 р.) й Української Національної Армії, кістяком якої стала 1-ша Українська дивізія «Галичина», на чолі з генералом П. Шандруком. Слід зауважити, що, попри назву, рецензоване видання майже не торкається безпосередньо початку війни: вереснева кампанія 1939 р. описана у двох абзацах (с. 11-13). І зрозуміло чому: цьому періодові життя генерала автор присвятив окреме ґрунтовне дослідження¹.

Особливу увагу автор присвячує активній підготовці українських екзильних політиків (А. Лівицький, Ю. Липа, о. А. Волошин, Д. Дорошенко, В. Кубійович, І. Мірчук та ін.) та військовиків (генерали О. Загродський, М. Омелянович-Павленко, В. Сальський, полк. М. Крат, Т. Омельченко та ін.) у Польщі до майбутньої війни проти Радянського Союзу. Ще у 30-ті роки за сприяння Ю. Пілсудського у Польщі діяв Генштаб Армії УНР на чолі з П. Шандруком. Він узяв на облік 4 тис. колишніх старшин і 30 тис. вояків. Ветерани УГА налічували 3 тис. старшин і 12 тис. стрільців (с. 44). Усі вони були готові воювати за Україну проти Червоної Москви. Однак А. Гітлер, попри думку адмірала В. Канаріса, 1941 р. виразно заявив: «Тільки німець має право носити зброю» (с. 44). Ця концепція, що випливала з ідеї арійської вищості, спричинилася до розпуску українських частин і підрозділів вермахту «Ролянд», «Нахтіґаль», «ПУМА», які успішно воювали на Східному фронті. Підрозділи Українського Визвольного Війська, що все-таки створювалися при німецьких частинах, не мали єдиного командування й ідеологічного керівництва. А організація дивізії «Галичина» почалася лише після серйозних поразок німців. Тим не менше, незалежно від німецьких планів, заяв і розпоряджень, Державний Центр УНР ще 1940 р. затвердив план ген. В. Сальського зі створення в Україні підпільних формувань («Січей») для збройної боротьби з більшовиками в майбутній німецько-радянській війні. Окрім Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, що діяла на Волині від вибуху німецько-радянської війни, збройні сутички між червоними й українськими партизанами відбувалися на широкому театрі бойових дій. Наприклад, 26 червня 1941 р. біля с. Верба Дубнівського р-ну повстанці в бою спалили 2 большевицькі танки², у Львові 24-25 червня боївки ОУН здійснили напади на в’язниці, 29 червня обстріляли військові колони³, в Золочеві 23 червня, у Бережанах 26 червня тричі боївки нападали на в’язниці⁴, 3-5 липня партизани успішно воювали проти червоних під Микулинцями, Монастириськами, Теребовлею⁵ та в багатьох інших місцевостях.

Надзвичайно важливими для об’єктивного сприйняття нашої минувшини є обставини створення УНК в Німеччині восени 1944 р. Про них розповіли у спогадах М. Селешко, К. Паньківський, Т. Бульба-Боровець. Українська еміґрація, попри різні політичні погляди, виявила виразне розуміння спільних українських інтересів: ДЦ УНР (А. Лівицький), УЦК (В. Кубійович), УГК (В. Доленко) висунули до німців вимогу звільнити ув’язнених А. Мельника, С. Бандеру, Я. Стецька та інших українських політв’язнів, те саме заявив і гетьман П. Скоропадський. Лише спільна думка всіх цих політиків мала вирішити долю УНК й УНА. Прикметно, що з-поміж усіх українських лідерів саме Бандера виявився «важким співрозмовником», цілковито не схильним до будь-якої співпраці з німцями (с.130). Це думка обергрупенфюрера СС Ґ. Берґера. Вона ще раз спростовує твердження наших ворогів про «колаборантство» українських націоналістів з фашистами. Водночас усі українські лідери однозначно висловилися проти підпорядкування різноманітних антибільшовицьких сил ген. А. Власову, який прагнув «ощасливити» всі народи колишнього Союзу в єдиній, хоч і не більшовицькій Росії (с. 131). Цікаво, що такою ж одностайною була позиція азербайджанців, білорусів, вірмен, грузинів, представників Туркестану й Криму (с.133). Ніхто «від молдаванина й до фінна» не бажав повернення імперії, як би вона не називалася. Про це Ярослав Середницький детально розповідав у попередніх працях про П. Шандрука й мілітарну історію ХХ ст. Натомість думки щодо створення УНА були різними. Улас Самчук вважав, що вже «п’ять по дванадцятій» і відмовився керувати відділом пропаганди УНА, скептично до цієї ідеї поставилися й багато політиків, зокрема А. Мельник і його оточення. Степан Бандера, натомість, сказав Шандрукові: «Без уваги, що станеться, ми вповні піддержуємо вас до кінця» (с. 182). І лише залізна воля й рішучість Павла Шандрука, його дипломатичний хист, широкі знайомства як серед політиків, так і серед німецьких військових, допомогли перетворити 14 гренадерську дивізію «Галичина» (її історії автор присвячує значну увагу) на 1-шу Українську дивізію, створити з інших українських частин, зокрема бригади П. Дяченка, 2 дивізію, сформувати УНА і врятувати, таким чином, десятки тисяч українців від видачі СРСР і неминучої загибелі. В цьому генерала підтримали також всі націоналістичні кола. Як і в попередніх працях, автор значну увагу присвячує німецьким військовикам і політикам, на чолі з А. Розенберґом, які розуміли важливість українського питання для боротьби з більшовизмом і підтримували українські визвольні сили. Більше про них автор сказав у попередній праці про генерала Шандрука⁶.

Дуже цікавими є свідчення о. І. Гриньоха про таємні переговори в грудні 1943 р. керівників УПА й проводу ОУН-б з вищим військовим керівництвом Угорщини про співпрацю у спільній антибільшовицькій боротьбі й перемовини про це в Будапешті (227). В цьому контексті надзвичайно важливою є сюжетна лінія про співпрацю з ген. Шандруком керівників обох течій ОУН і УПА й спроби використати УНА для боротьби з радянськими окупантами, які не були реалізовані в силу об’єктивних обставин.

Зрозуміло, нова книга не позбавлена окремих вад. Кидається у вічі, наприклад, використання польських граматичних норм у польських географічних назвах, які мають українські відповідники: Замосць, Томашув (8, 13), «в районі Познаня», «у Красниставі» (11), «зі Скєрнєвіце» (150) тощо. Не зовсім послідовно в чужомовних особових іменах використовується «Ґ»: її слід було написати в імені Ґеорґ (19), Герман Ґьорінґ (234) чи принаймні Ґерінґ (нім.Göring)⁷, Ґеббельс (129)⁸. Суперечливою, як на мене, є русифікація прізвищ ген. А. Васілєвского (24), М.Вєтухіва (180). Перший не був етнічним росіянином, хоч і народився під Іваново⁹. Останній, очолюючи УВАН, послідовно підписувався як Ветухів¹⁰. Та й у «Літературі» (274) він виступає як Ветухів. Дата завершення боїв П. Шандруком під час німецько-польської війни помилково вказана як 26 вересня 1926 р. (13). Скорочення назви нацистської партії НСДАП (19) варто в першому випадку розшифрувати чи подати в дужках німецьку абревіатуру, адже українською вона б мала писатися НСРПН. Широко вживані терміни гестапо, двірець (17-22, 21) краще писати з малої літери. Також варто уважніше подивитися на вживання лапок (25, 34): в українській мові лапки означають сумнів чи умовність щодо змісту терміну, взятого в лапки. Цитата з В. Суворова (35) потребує посилання, а твір – внесення в «Літературу». Дещо надмірною є кількість світлин (загалом 6) із зображенням Т. Бульби-Боровця, адже він не є головним персонажем твору. Під останньою з них (192) помилково вказане ім’я Максим. Зрештою, усі ці дрібні хиби не применшують позитивних рис нового дослідження про Другу світову й українських військовиків у ній.

Як і попередні книги Ярослава Середницького про генерала Шандрука (їх видавав тернопільський “Мандрівець»), рецензоване видання, що вийшло у львівському «Каменярі», відзначається добрим поліграфічно-видавничим рівнем: книга видана на якісному папері, друк виразний, численні ілюстрації переважно доброї якості, цікаві й різноманітні. Під усіма світлинами вказані пошукові дані. Часто світлини не лише доповнюють текст, а й мають самостійне пізнавальне значення. Палітурка тверда, цікаво оформлена (на жаль, художник не вказаний), книга добре зброшурована і буде тривкою в користуванні. Для бібліотек вона стане бажаним надбанням.

Іван СВАРНИК, історик, д. член НТШ

1. Середницький Я. Павло Шандрук. Вереснева кампанія 1939 року.- Тернопіль: Мандрівець, 2016.

2. Гомін України. – Торонто, 1992, 24 черв. – С. 6.

3. Енциклопедія Львова. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 159; Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наук. думка, 1986. – С. 221.

4. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 87-88.

5. Там само. - С. 103-108.

6. Середницький Я. Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція. – Тернопіль: Мандрівець, 2016.

7. Світова історія. ХХ століття. Енциклопедичний довідник / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – Львів:Літопис, 2008. – С. 234.

8. Там само. – С. 226.

9. Радянська енциклопедія історії України. – Київ: УРЕ, 1969. – С. 234.

10. Енциклопедія Українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1955. – Т. 1. – С. 238.