З НОВИХ НАДХОДЖЕНЬ

на замітку бібліографам

Справжні бібліофіли особливо цінують нові бібліографічні покажчики. Адже вони часто запроваджуть в обіг мало чи й узагалі невідомі публікації. Особливо важливі під цим оглядом авторські чи авторизовані бібліографічні покажчики. Саме такими є два передані авторами до фондів ЛОУНБ бібліографічні покажчики: “Перелигіна Ольга. Краєзнавчі та музеєзнавчі публікації» (Л.: Сполом, 2011. – 56 с.) та «Ігор Мельник» (укладач, автор передмови Л. Щербанюк. – Л.: Апріорі, 2012. – 88 с.).

Крім жанру, їх об’єднує основна тема наукових зацікавлень авторів – краєзнавство і львовознавство. Однак бібліографи, причетні до видання цих покажчиків – М. Кривенко й Л. Щербанюк – цілком по-різному визначили їх класифікацію: УДК першого 012.908(477.83):069.01, а другого 070(477)(092) Мельник. За обсягом покажчики схожі – 56 і 88 сторінок. Обидві ошатно оформлені, на доброму папері, цікаво ілюстровані. Щоправда, у першому ілюстративний матеріал зосереджений виключно на обкладинці, а в другому – 8 фото й 1 графічний портрет І. Мельника, кільканадцять обкладинок видань і лев-флюгер, як епіграф і символ зацікавлень автора. А от структура обох видань суттєво різниться: перше має значний науково-довідковий апарат (очевидно, це заслуга знаного бібліографа М. Кривенко, участь якої зазначена на початку покажчика): передмову автора-упорядника, власне бібліографію, розбиту на 2 розділи – публікації та інтерв’ю, алфавітний покажчик публікацій, предметно-тематичний, іменний покажчики й покажчик періодичних видань. Друге містить дві вступні статті бібліографа Л. Щербанюк про Ігора Мельника, в т. ч. «Деякі дати життя і діяльності», далі розділ відгуків про творчу й громадську діяльність І. Мельника і власне бібліографію. Вступ «Від упорядників» чомусь опинився на с. 25, після невеликого відгуку Д. Футорського і досить розлогих статей про ювіляра авторства Р. Горака, О. Друля, Р. Загайської, Н. Мориквас і О. Шаблія. Не виділений в окремий розділ НДА – «Дещо про життя та діяльність І. Мельника» й «Видання, в яких публікувався І. Мельник» (перелік наукових збірників, до яких потрапили також часопис «Ї» та альманах «Наш Львів», часописів і газет). Інші покажчики відсутні. Тому користувач муситиме щоразу переглядати всі 1561 позицію, не кажучи вже про збірні позиції, де подано по кільканадцять чи й кількадесят статей. В обох бібліографіях відсутні географічні покажчики. Хоча О. Перелигіна, скажімо, згадує в заголовках Канзас, Катеринослав-Дніпропетровськ, Долину, Івано-Франківськ, Коломию, Отиневичі, Чернівці, Краків, Польщу, Європу та ін., а І. Мельник детально досліджував топонімію Львова (Баторівка, Білогорща, Боднарівка, Голосько, Збоїща, Кастелівка, Кортумівка), його вулиці, прильвівські села (Брюховичі, Дубляни, Малехів), багато писав про Краків, Варшаву, Київ, Перемишль, Львівщину, Галичину, Волинь, згадував Хоростків і Вуглегірськ, Славутич і Южне, ба навіть міфічні Левове і Бурштинове моря.

Очевидно, львівський читач більше знайомий із особою і доробком Ігоря Мельника, сотні статей якого виходили й виходять на шпальтах «Поступу», ЗВУ, «Просвіти», «Високого Замку», «Нового Погляду», «Галицької Брами». А в останні роки (2008-2011) львовознавчі нариси цього автора побачили світ і в книжковій формі, як серія «Львівські вулиці і кам’яниці». До кінця цього року, як повідомило видавництво «Апріорі», вийде черговий том – «Галицьке передмістя». До того ж, як керівник відділу інформації і заступник головного редактора щоденника «Поступ» (1998-2006), заступник головного редактора журналу «Річ» (з 2001), редактор часопису «Галицька Брама» (2006-2011) Мельник багато писав на теми культури, політики, в тому числі міжнародної, економіки, екології, географії, науки й освіти. А як ініціатор створення ТУМ ім. Шевченка (нині «Просвіта»), РУХу, партії «Реформи і порядок», депутат Львівської міської і обласної рад, І. Мельник багато писав про події проблеми у Львові й області, в Галичині й Україні. Частенько реагував також на події в Росії, Польщі, Европі й Америці. Зогляду на це велика загальна кількість позицій покажчика «Ігор Мельник» – 1561 – не повинна дивувати. Натомість дивує, так би мовити, «збірний» підхід до описання окремих позицій. Зокрема, під № 10 («УCЕ») вміщено такий запис: «[понад 200 статей-гасел], під 12 (спецвипуск «Ї») – 12 статей, з конкретними назвами й сторінками, про шляхи й тракти до Львова, під 14 (Енциклопедія Львова, т. 1) – 27 статей про вулиці, площі й місцевості (оселі), під 17 (ЕЛ, т. 2) – 21, під 18 (ЕЛ, т. 3) – 26 статей, під 19 (Атлас Львова) – 8 карт. З точки зору бібліографії такий метод описання допустимий. Однак і в УСЕ автори й перекладачі подані загальним списком, а окремі статті не підписані. Тому користувач не може ідентифікувати й відповідно оцінити внесок Ігоря Мельника в написання (чи переклад?) гасел УСЕ. Окрім львовознавства, Ігор Мельник багато писав про статус української мови, українські видання, діяльність різних громадських організацій і виникнення політичних партій напередодні і в перші роки незалежності, постійно розглядав наші події у європейському й світовому контексті. Усе це так чи інакше відображене в покажчику.

Ольга Перелигіна знана не лише як авторитетний і компетентний музеєзнавець України, яка багато зробила для вивчення і наукового описання збірок Львівського історичного музею, зокрема металу, але і як культуролог, художній критик, перекладач Є. Ґротовського, тексту каталога «Львів і Краків у фотокамері». Вона багато зробила і в жанрі біографістики, зокрема, як дослідник життя і спадщини Л. Харевичевої, П. Гранкіна, Г. Гербільського, Ф. Шопена. О. Перелигіній належать путівники по кам’яницях Корнякта й Бандінеллі, значна частина текстів про Історичний музей у різночасових путівниках, низка суто наукових і методичних публікацій з музеєзнавства. Для мене, як дослідника печаток, особливо важливими є публікації хранителя фондів (офіційно «головного зберігача») про печатку львівського цеху золотарів та клейма і написи на срібних виробах, про міські клейноди, а також про фальсифікати у фондах музеїв. Ці публікації є цінними для кожного, хто досліджує геральдику, сфрагістику, золотарство й музейну справу, а також для приватних колекціонерів, у збірках яких трапляються як справжні раритети, так і новітні підробки «златників Володимира» й «орденів УПА».

Покажчик «Перелигіна Ольга» також не позбавлений хиб. Скажімо, користувач, узявши його до рук, не дізнається майже ніяких біографічних відомостей про музеєзнавця: упорядник відсилає його до видань «Ми з Львівського історичного…», бібліографічного покажчика працівників ЛІМ, статті Б. Чайковського й О. Роман про ЛІМ. О. Перелигіній варто було скористатися з досвіду інших авторів і винести коротку біографічну довідку з фото, скажімо, на тильну обкладинку, як це зробив І. Мельник. У ретельно опрацьованому предметно-тематичному покажчику в кінці підрозділу «Історія львівського золотарства» є відсилання на наступний підрозділ «Міські клейноди», а далі ще дві позиції. Очевидно, відсилання краще було дати після цих позицій. У «Міських клейнодах» пропущене інтерв’ю О. Мусаковського про церемоніальні ланцюги і ключі (поз. 212).

Абстрагуючися від дрібних огріхів, без яких не обходиться жодне видання, нові бібліографічні покажчики знайдуть свого вдячного читача серед студентів, викладачів, працівників музеїв і бібліотек, а також усіх, кого цікавить минуле Львова й Галичини.

Іван СВАРНИК