До 100-річчя від дня народження польського прозаїка, поета, публіциста, критика, лауреата Державної премії (1950 р.) Тадеуша Боровського (1922-1951) відділ літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка (Львів, вул. Мулярська, 2а. Тел.: 255-36-27) презентує книжкову експозицію «Так як він про досвід концентраційних таборів у польській літературі не говорив ніхто». Дитинство Т. Боровський провів в Україні. У 1926 році його батька було заарештовано органами внутрішніх справ за участь у так званій Польській Військовій організації і відправлено після суду на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Через чотири роки прийшла черга матері. Теофілію Боровську було вислано до Сибіру. Тадеуш із старшим братом Юліушем залишилися приреченими на сирітське існування і постійні нестатки. Їм не дозволили вмерти далекі родичі. І понині зберігся будинок в Житомирі у Деревообробному провулку № 5, де минули житомирські роки життя Тадеуша. Тільки у 1932 році батька звільнили з табору, у зв’язку з польсько-радянським обміном в’язнями і за клопотанням Товариства Червоного Хреста, у числі інших репатріантів його з дітьми було відправлено до Польщі. Згодом повернулася додому й мати. Після репатріації у 1932 році його родина оселилась у Варшаві. Освіту здобув на підпільних курсах – в період окупації Польщі. У підпільному Варшавському університеті займався полоністикою. Брав участь в конспіративному житті молоді. Почав літературну діяльність 1943 року. Був ув'язнений гітлерівцями у концтаборах Освенцимі, Дахау та ін. 24 лютого 1943 року нацисти схопили його наречену. Так обоє опинилися в Освенцимі. Там Боровському пощастило працювати табірним санітаром, що дало йому змогу красти ліки і пересилати їх коханій. Тоді він також писав їй листи, які пізніше лягли в основу оповідання «У нас, в Аушвіці». Люди неперервним потоком труїли людей, відвантажували їх тіла і спалювали, а декого – спалювали живцем. Люди проводжали до газу своїх родичів, знайомих чи земляків. Люди жили поміж буденної смерті. Така була проза життя.

У 1946 році він повернувся до Польщі, завершив вивчення полоністики у Варшавському університеті. У 1946 році повернувся до Польщі, закінчив вивчення полоністики у Варшавському університеті. Член Польської об'єднаної робітничої партії; стояв в авангарді творчої молоді, яка з ентузіазмом займалась оспівуванням нової комуністичної влади. Був провідним оглядачем часопису «Нова культура». Працював в Польській інформаційній агенції в Берліні, також був співробітником польської військової місії, офіційно як представник у справах культури, а неофіційно як агент військової розвідки. У 1950 році його обирають головою правління Спілки польських письменників. Він плідно працює. За короткий період доробок письменника становить 5 томів творів. Та новий складний політичний курс країни і сумніви, що супроводжують письменника, стають у протиріччя. У його літературній творчості виникає роздвоєння: він намагається писати по-новому, разом з тим не залишає і своїх попередніх задумів. Багато його оповідань викликають непорозуміння серед читацької аудиторії. За таких складних обставин Боровський опиняється у стані глибокої душевної депресії: 2 липня 1951 року він покінчив життя самогубством. Тонка душа поета відчувала фальш Системи. Найкраще це описує випадок, коли ув’язнені йшли робочими командами в табір і розминулися з повними голих жінок автомобілями. Жінки простягали руки й кричали: «Рятуйте нас! Ми їдемо до газу!». Вони проїхали повз глибоке мовчання десяти тисяч чоловіків. Жоден не ворухнувся. Жодна рука не піднялася, бо живі завжди мають рацію перед мертвими. Можливо, почуття провини, а може, й небажання жити в новій тоталітарній системі штовхнуло Боровського на самогубство. Письменник випив смертельну дозу снодійного й відкрив у помешканні газ. Уникнувши газової камери в Аушвіці, в такий спосіб він влаштував її вдома. Він помер у неповні 29 років.

На виставці є збірка оповідань, об’єднаних під заголовком «Кам’яний світ», вони становлять окремий цикл. Це двадцять текстів із власною авторською передмовою. Художньо вони чи не найдосконаліші, позаяк найбільш концентровані. Одночасно цих двадцять коротких текстів є одним великим оповіданням. Як і книжка, попри деяку стилістичну неоднорідність – то єдина розповідь. Звісно, можна говорити про важливість засвоєння уроків історії. Про те, що в теперішній складний час книги на зразок «У нас, в Аушвіці» стають особливо актуальними. Існує багато раціональних причин, чому варто братися за це важке чтиво. Та всі пояснення, якщо вони взагалі потрібні, вміщуються в кілька речень з останнього оповідання: «Усі ж ті, хто через коросту, флегмону і тиф, а також тому, що були надто худі, йшли до газової камери, просили санітарів (які пакували їх на крематорійні вантажівки) дивитися і пам’ятати. І розповісти правду про людину – тим, хто цієї правди не пізнав».

Про Тадеуша Боровського український читач не знав майже нічого. Кілька оповідань було надруковано в журналах «Березіль» та «Кур’єр Кривбасу». Кілька років тому про нього написав письменник, літературний критик, перекладач, есеїст, колумніст Олександр Бойченко, завдяки перекладу якого відтепер українцям стало доступне найкраще з прози Боровського. Це й усе. Попри те, що Тадеуш Боровський є чи не найсильнішим автором із тих, які писали на табірну тематику, по-справжньому він відомий хіба що в Польщі. Творчість Боровського – це той випадок, коли література визначилася біографією автора.