7 жовтня ц. р. у відділі україніки відбувся вечір, присвячений славному поетові Богданові-Ігореві Антоничу (1909-1937). Присутніх привітав директор бібліотеки Іван Сварник, який заявив, що Антонич, безумовно, є найцікавішим і найоригінальнішим поетом Галичини 20-30-х років ХХ ст., творчість якого тривалий час замовчувалася. Саме тому варто послухати Ігоря Калинця, який відкрив нам цього поета.

Основну доповідь, чи радше розповідь про свої пошуки й відкриття виголосив Ігор Калинець. Він поділився всіма перипетіями щодо пошуків могили поета на Янівському цвинтарі, яка в 60-ті роки минулого століття була практично невідомою львів’янам: його рідні до своєї смерті жили далеко від Львова, а друзі й однодумці після війни значною мірою опинилися на еміграції. Як не дивно, про Антонича не згадував і проф. М. Рудницький. Адже творчість цього поета жодним чином не співвідносилася з радянською дійсністю й соцреалізмом. Як згадує Ігор Калинець, до популяризації поезій Антонича доклалися М. Петренко і В. Лучук, кілька книжечок поета випадково вціліли в бібліотеці Держархіву Львівської області (пан Ігор тепло згадав директорку архіву Г. Сизоненко, яка захистила його від переслідувань за Антонича), і через пана Ігоря поезії в переписаному вигляді поширилися серед творчої молоді Львова. Ірина Калинець ініціювала в КТМ «Пролісок» вечір Антонича й відновлення могили поета на Яновському цвинтарі. Важливу роль у відновленні пам’яті про поета відіграло видання Д. Павличком у Києві збірки «Пісня про незнищенність матерії». Як підкреслив дослідник, неоціненною у пошануванні Антонича є діяльність його нареченої Ольги, яка записала спогади батьків про дитинство Богдана-Ігора, зберігала його твори й документи.

1987 р. біля пам’ятника Тудору, який був прихильним до творчості Антонича, відбулася цікава акція (Іван Гречко назвав її громадянською панахидою) з нагоди 50-ї річниці від смерті поета. Головними дійовими особами були Ірина й Ігор Калинці, Юрко Волощак, Ірина Вовк, В.Хомик, Р. Крип’якевич та ін. Читали свою й Антоничеву поезію, співали. Того ж року пам’ятна таблиця з’явилася й на будинку на Городоцькій, 50, де мешкав Антонич.

Андрій Содомора в короткому виступі наголосив, що спеціально не досліджував творчість поета, цим займався Данило Ільницький. Натомість підкреслив, що в поезії Антонича відчутно потужний вплив античної поезії і філософії. Жага до життя, життєва сила й енергія єднають Антонича з грецькими поетами, чию творчість він глибоко засвоїв як у шкільні, так і в студентські роки. На питання ведучого письменник пояснив, що світогляд Антонича жодним чином не суперечив християнській релігії, та й саму античну культуру ніяк не можна вважати антирелігійною.

Євген Салевич поділився своїми міркуваннями про творчість Антонича, який у своїй поезії часто звертався до наших пракоренів, а також розповів про власні твори, написані під впливом класика.

Цікавими споминами про серію своїх графічних робіт, створених за мотивами поезії Антонича, поділився художник Володимир Семенюк. 1987 р., в ювілейний рік Антонича, він підготував виставку графіки, а при друкуванні її каталогу мусив звернутися до Управління з преси (так тоді звали цензуру), де дізнався несподівані речі про участь його родини в національно-визвольному русі. Однак друк каталогу й саму виставку дозволили.

Архітектор Микола Обідняк емоційно пояснив присутнім, чому радянська влада вважала Антонича своїм ворогом, а каґебісти всіляко намагалися знищити не лише його книжки, а й саму пам’ять про поета. На його думку, Антонич пробуджував у сучасниках історичну пам’ять і дбав, щоб вони не виростали манкуртами.