1 квітня Іван СВАРНИК поділився з екскурсоводами власними спогадами про видатного історика й мислителя сучасності Ярослава Дашкевича. З ним він зустрівся в Історичному архіві 1975 року, прийшовши працювати молодшим науковим. Дашкевич у той момент опрацьовував експозиційні плани кабінетів допоміжних історичних дисциплін. Однак працював не дуже довго – 1980 був звільнений за «порушення трудової дисципліни». Це було не перше звільнення з наукової установи: Дашкевича звільняли з Львівської бібліотеки АН УРСР (1949, далі арешт, тюрми, табори), з Інституту суспільних наук (1966), Музею етнографії (1972), Історичного архіву (1973), знову з Історичного архіву (1980). Безробітним він у радянську епоху був більше, ніж працював.

Домашнє виховання привчило Славка до самостійного читання, вивчення різних мов (до цього мав особливий хист). Згодом Дашкевич став єдиним в Україні знавцем вірмено-кипчацької мови. Від батьків успадкував аналітичне й критичне мислення, любов до наукової праці. Він був ученим від Бога, дуже ерудованим, працьовитим. Нас, молодих архівістів, орієнтував на документальність науки, її джерельну базу. «В історії, - казав Ярослав Романович, - немає лише чорних і білих барв, ніхто не був ані героєм без плями, ані зрадником без честі». Також закликав нічого не сприймати голослівно, критично ставитися до будь-яких авторитетів і усталених поглядів.

Великою заслугою Дашкевича перед нашою історією була реабілітація Грушевського і його школи. І, звісно, відновлення археографічних досліджень і публікацій – завдяки створенню Інституту української археографії і джерелознавства. У Львівському відділенні він зібрав талановиту молодь – А. Гречила, Я. Федорука, М. Капраля, Ігоря й Ірину Скочилясів, М. Вавричин. У Львові почали виходити цінні пам’ятки – «Опис України» й Генеральна карта Боплана, збірники документів «Українське державотворення», «Особые папки» Молотова і Сталіна», збірки привілеїв, хроніки Д. Зубрицького, В. Зіморовича, матеріали церковних соборів, численні праці з геральдики, сфрагістики, картографії («Україна на старовинних картах»). Завдяки учням Дашкевича почали виходити й збірки його праць – «Постаті», «Вірменія і Україна», «Учи неложними устами…», «Майстерня історика», «Україна і Схід», «У світі книжки». Отож можна сказати, що Ярослав Дашкевич мав щасливу долю – не лише реалізував себе як вчений, але й створив свою наукову школу.