Вірмени з’явилися у Львові в княжу добу. Вони були воїнами княжого війська, вмілими ремісниками й заповзятливими купцями, які провадили торгівлю зі Сходом. Найраніший документ, який вірмени 1578 подали Стефанові Баторію, була грамота 1062 р. князя Федора Дмитровича. Вчені довели, що це фальсифікат. Заслуговує на довіру, натомість, повідомлення, що в церкві св. Анни на передмісті був давній надгробок з вірменською датою, яка в переведенні на наше літочислення, відповідає 1277 рокові. Науковці не сумніваються, що вірменська громада в руські часи мала власного війта й окрему юрисдикцію. Вірмени вказані в грамоті Казимира ІІІ 1356 року як нація, що може підлягати власному судові. Свій автономний правовий статус вірмени зафіксували в привілеях 1379 й 1380 рр., а також у численних пізніших підтвердженнях і доповненнях. За цими грамотами вони жили за своїми звичаями, «при війті, єпископах, священниках, церквах, у всіх і будь-яких користях і правах», тобто, користувалися власним цивільним і церковним правом. Вірменський міський уряд на чолі з війтом був ліквідований 1469 р. Після того залишився окремий суд під керівництвом міського (невірменського) бурмистра, що існував до 1784 р. Натомість у цей час замість війта цю владу виконував орган самоврядування («старші нації») на чолі з першим єроспаханом (керівник громади).

Маючи судову, адміністративну і релігійну автономію, вірмени у XV-XVІ ст. майже не приймали міського права. Натомість у XVІІ-XVІІІ ст. вони інтенсивно набувають міського права, і не лише купці, а й ремісники. Це було спричинена унією вірменської церкви (архієпископ М. Торосович) з Римом 1630 року. Від часу оселення у Львові основним заняттям вірмен була східна торгівля (з Туреччиною, Персією, арабським світом), а з поч. XV ст., коли через війни вона занепала, вірмени домоглися також привілею на торгівлю в усьому Польському королівстві. Найбагатшими серед купців були Серебковичі, Івашкевичі, Бернатовичі, Никоровичі. Останні поріднилися з французькими, австрійськими й польськими аристократами. Нащадок цього роду граф Леон Пінінський був намісником Галичини. Вірмени часто виступали посередниками й перекладачами при укладенні торговельних угод. Також аймалися ремеслами: були золотарями, гаптувальниками, сап’янниками й кордибанниками (види шкіри), поясниками, лучниками. Вірмени принесли в українську й польську культури потужний орієнтальний вплив, а східний стиль в одязі тривалий час домінував і серед міщанства й аристократів. Вірмени віддавна компактно проживали у Львові у двох місцях: в районі пл.. Старий Ринок, де «вони жили ще довгі часи й затримали свої купецькі права… мали в XV ст. свою лазню»; тут існувала Вірменська чи Святоіванська юридика; та навколо нинішньої Вірменської вулиці, забудованої при формуванні середньовічного міста в мурах. А давні вірменські святині – церкви св. Анни з монастирем і св. Якова, а також Святоіванська (від василіянської церкви 1640 р.) юридика розміщені на північному схилі Замкової гори. Кінцем ХІV ст. (1363) датується і Вірменська церква Успення, навколо якої сформувався релігійно-культурний центр: палац архієпископа, монастир бенедиктинок, вірменський банк та ін.. Вірмени володіли кам’яницями не лише у своєму кварталі, але й серед Багатих Крамів (2), на Ринку (5), Руській, Божого Тіла і Шкоцькій вулицях. Заможність і економічна незалежність вірмен робили їх порівняно незалежними від магістрату, а власна мова й релігія довго зберігали від асиміляції (до поч.. ХХ ст.). Більшість полонізованих вірменських родин виїхала зі Львова до Польщі після ІІ Світової війни. Приємно відзначити, що вірменська громада Львова, об’єднана навколо Вірменського собору, існує до наших днів. Найвідомішими вірменами були Говганес Карматанянц, Степанос Леополіта, Шимон Шимонович, Богуш, Садок Баронч, Іван Гануш (дослідник мови), скульптор Т. Баронч. На Личакові привертають увагу надгробки вірменських архієпископів Ісаковича, Стефановича, аптекаря Т.Торосевича та ін.

Вірменський Львів вивчали С. Баронч, Б. Януш, І. Крип’якевич, Я. Дашкевич.