4 липня у великій читальній залі відбулася цікава зустріч з відомим публіцистом, дослідником дисидентського руху та російської історіографії, професором Університету Ілії у Тбілісі Олегом Панфіловим. Зустріч, власне кажучи, була присвячена виходу в тернопільському видавництві «Мандрівець» першого українського перекладу книги Панфілова «Антирадянські історії».

Відповідаючи на питання Івана Сварника про його біографію, письменник коротко оповів про свій складний життєвий шлях. Він народився у Ленінабаді (Таджикистан), і саме цей факт зробив його затятим ворогом як Владіміра Ульянова, так і всього радянського. Насправді ворогами комуністів були дід Олега Панфілова, розстріляний у 20-і роки, батько, в’язень радянських таборів, та й він сам, дисидент, що неодноразово заарештовувався органами безпеки СРСР. Олег здобув вищу мистецтвознавчу освіту, тривалий час досліджував давнє мистецтво Середньої Азії, 15 років працював в Інституті історії Таджикистану, написав низку наукових книг. Коли в Таджикистані почалася демократична революція, комуністична верхівка звернулася по допомогу до Кремля. Нових правителів у Душанбе привезли російські танки. А всіх опозиціонерів чекали в’язниці і табори. Панфілова запакували в багажник легкового авто, привезли в аеропорт і посадили на перший-ліпший літак. Так він опинився у Тбілісі, воював за незележність Грузії, займався інформаційною війною. Водночас працював на Радіо «Свобода». Саме цикл передач про радянську і російську історію, війни СРСР і Росії, ментальність росіян склали основу щойно виданої в Україні книги. Вона, до речі в же видана болгарською, чеською, готується англійський, грузинський, вірменський переклади. Про мету цієї книги автор сказав: «Людям, які століттями не знали своєї історії, потрібно її розповідати. Інше питання – чи готові вони слухати і сприймати правду». Найбільша проблема нинішньої Росії – брак фахових істориків, які не бояться писати правду. В Росії мізерна кількість інтелектуалів, готових це робити. Режим Путіна панічно боїться правди і будь-якими методами, включно до фізичного знищення, бореться проти дисидентів. «Людьми, яких я глибоко поважав, - сказав Панфілов, - були Валерія Новодворська (саме їй присвячена ця книга) і історик Афанасьєв. Останній ще встиг дати інтерв’ю для нашого фільму про Росію».

На питання О. Романчука автор «Антирадянських історій» розповів про ситуацію в сучасній Грузії. Попри те, що Грузія теоретично має власну православну церкву на чолі з патріархом, насправді вона рухається у фарватері московського православія. Росія протягом століть зробила все, щоб знищити релігійну самостійність Грузії: 1811 р. ліквідувала афтокефалію церкви, заборонила богослужіння грузинською мовою і церковне книгодрукування. Тому Панфілов дуже схвально відгукується про українське православ’я, яке має дуже чітку проукраїнську позицію, бореться за вірних, які традиційно слухають московських попів. З іншого боку, українці перебувають у значно складнішій ситуації через спорідненість мов з росіянами. Більшість громадян України розмовляє російською, а в умовах війни це сприяє роздвоєнню свідомості. Зрештою, автор ще після першого Майдану вірить в українців і їхню боротьбу за незалежність. З Україною його пов’язує також шлюб з українкою, отож він вільно розуміє українську. «Якби я не став грузином, – каже пан Олег, – я став би українцем».

На питання Б. Якимовича наш гість відповів, що землі, набуті Росією шляхом загарбання, підкупу, брехні й шахрайства, мусять природним чином відійти від Росії. Усім неросійським народам, а їх сотні, потрібно нагадувати їхню власну історію, відроджувати мову, культуру. А росіянам варто задуматися – в чому ж велич Росії?

На слова автора про підготовку ним ноівої книги про укранців і грузинів відреагував А. Середницький, поділившися з гостем численними фактами участі кавказьких народів у антирадянській боротьбі на боці Німеччини 1941-1945 рр. цікавим доповненням до виступу О. Панфілова була репліка директора видавництва «Мандрівець» Богдана Фенюка. Він закликав присутніх не називати Путіна Володимиром, а Кісєльова Дмитром, адже вони зовсім не наші родичі чи друзі, а вороги, чужі за кров’ю і духом, отож нехай будуть Владімірамі і Дмітріямі. Тоді все стане на свої місця, і буде зрозуміло хто є хто.