Сьогодні вранці зупинилося серце мого щирого друга, великого патріота України Богдана Якимовича. Він прожив 70 років, однак за життя зробив стільки, скільки не зробило й десятеро інших.

Він майже до самого кінця залишався борцем, останні роки боровся зі смертельною недугою і вірив, що подолає її. «Івасю, - сказав він кілька місяців тому, - тепер я лікую себе сам, бо найкраще знаю свою хворобу і свій організм». Я змовчав, бо зрозумів, що лікарі вже зробили все, що могли.

Востаннє ми бачилися навесні в Музеї Франка на обговоренні подальшого перейменування вулиць Львова. Це не було випадковістю. Адже Богдан ще з кінця 80-х років минулого століття був активним членом експертної групи з перейменування львівських топонімів (її очолював архівіст Орест Мацюк). Якимович відповідав за «військовий» напрям. Саме з його ініціативи у Львові з’явилися вулиці Л. Мацієвича, О. Засядька, ген. Д. Грицая, О. Грекова, В. Курмановича, Чупринки, І. Чмоли, С. Ляймберґа та ін. Розуміючи важливість популяризації цих змін, Богдан систематично публікував у пресі «Абетку нових назв», подаючи стислі біограми маловідомих широкому загалові осіб.

Богдан Якимович був відомим ученим, залишив фундаментальне дослідження про видавничу діяльність Івана Франка, підготував 3-томник «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження» та десятки інших видань, написав сотні статей про книгу, просвіту, шкільництво, про діячів культури й науки. А ще займався історією українського війська, написав нарис «Збройні Сили України», займався українізацією нашого війська й перекладом військових статутів, був співавтором монографії про патріотичне виховання у ЗСУ.

Богдан пройшов складний життєвий шлях. Здобув інженерну освіту будівельника у Львівському політехнічному (1974), працював інженером на ЛАЗ-і, був на комсомольській роботі, очолював ЖЕО Ленінського району Львова. Однак юнацьке захоплення історією змусило його змінити своє життя: 1985 р. він почав навчання в заочній аспірантурі Інституту суспільних наук АН УРСР, 1994 захистив кандидатську під керівництвом Я. Ісаєвича, Працював як науковець у ІСН. Згодом 10 років (1998-2007) керував Науковою бібліотекою ЛНУ ім. І. Франка. Багато зробив для поповнення фондів книгозбірні, особливо зарубіжною науковою літературою. Водночас був викладачем у ЛНУ. З 2007 цілком перейшов на викладацьку роботу – був доцентом, а потім професором кафедри історичного краєзнавства ЛНУ, ст. науковим співробітником Інституту українознавства, незабаром почав викладати в Академії сухопутних військ ім. Сагайдачного, працював там до останніх днів.

Наукова спадщина Богдана Якимовича (крім праць останніх років) досить повно відображена в бібліографічному покажчику, виданому до 60-річчя вченого – 2002 р. за редакції Т. Лучука.

А ще Богдан був невтомним громадським діячем, з 80-х років налагоджував зв’язки з нашою діаспорою, тривалий час очолював Львівське відділення товариства «Україна-Світ», заснував Міжнародну асоціацію франкознавців, був співорганізатором міжнародного конгресу «Іван Франко і світова культура» у Львові. Був активним просвітянином, усе життя займався краєзнавчими дослідженнями, зокрема рідної Городенківщини.

Нехай пам’ять про невтомного трудівника на ниві культури завжди буде з нами.

Іван СВАРНИК