3 січня в бібліотеці відбулася дуже-дуже цікава зустріч з відомим філософом, релігієзнавцем, педагогом, віце-ректором УКУ Мирославом МАРИНОВИЧЕМ. Колишній правозахисник детально розповів про свій шлях у дисидентський рух. Як згадує, в родині панував національний дух, опозиційність до всього радянського. Дідусь по мамі був священником, отож молитва лунала за столом, але мама не нав’язувала Миронові своїх переконань, усе відбувалося само по собі. Після закінчення школи в Дрогобичі юнак вступив до Львівської політехніки (ф-т електрофізики), і мав проблеми з КГБ – на нього доніс сусід з гуртожитку. За відмову співпраці з органами студент Маринович був покараний відлученням від військової підготовки. Тому до війська його взяли рядовим. Але рік він устиг попрацювати в Івано-Франківську на заводі «Позитрон». Після армії переїхав до Києва (1974), працював у журналі «Початкова школа», у видавництві «Техніка». В цей час потоваришував з Миколою Матусевичем та іншими національно активними юнаками й дівчатами, активно включився у дисидентський рух. Мирослава вразила київська атмосфера вільного вияву свого українства – вишиванки, сардаки, українські пісні, походи до Шевченка. На той час молодь несла квіти в день перепоховання Шевченка в Україні, а не під час «офіційних» урочистостей. Мирослав, разом із Матусевичем, став одним із співзасновників Української Гельсінської групи. За правозахисну діяльність («антирадянська агітація і пропаганда») був заарештований і потрапив у табори. В них сиділи як дисиденти, так і вчорашні упівці. До романтичної молоді вони ставилися поблажливо-іронічно й переконували, що з Москвою все одно доведеться воювати. Пан Мирослав цікаво розповів про обставини створення свого першого літературно-філософського твору «Євангеліє від Юродивого» - як відповіді на різку антиросійську поезію Олеся Шевченка. Саме від цього есею беруть початок усі інші його твори.

Про стосунки з російськими спів табірниками розповів, що серед них були люди абсолютно різних політичних поглядів – від затятих монархістів до дисидентів і борців за релігійні права. На відміну від наших, «збройна» гілка була представлена хіба що засудженими за співпрацю з фашистами. Нині колишні в’язні, які значною мірою виїхали з Росії, всіляко підтримують нашу боротьбу.

Як педагог Мирослав Маринович займає особливу «нішу» в УКУ. Студенти з задоволенням слухають його лекції. Особливо люблять бувати в нього вдома й невимушено спілкуватися біля фісгармонії. Як пояснив пан Мирослав, він змолоду любить грати й співати.

На питання про якесь особливе враження від поїздок за кордон пан Мирослав почав із того, що після звільненні з ув’язнення кадебіст переконував його, що про закордонні поїздки може й не мріяти. Всупереч цьому, починаючи з 1990, Маринович об’їздив увесь світ (окрім Африки). Найкраще знає Австралію, де в нього є родина. Велике враження справила Америка. А найбільше запам’ятав зустрічі й розмови з папою. Проблеми його ставлення до нашої війни філософ пояснив його походженням і слабкою (майже нульовою) обізнаністю з Україною. На відміну від Івана-Павла ІІ, який ставився до нас з особливою увагою і приязню.