В понеділок у великій читальній залі знову зійшлися слухачі, зацікавлені в популяризації здобутків нашої культури. Зокрема й тих, яким усе своє життя присвятив Борис Григорович Возницький. Іван Сварник розповів про своє тривале (з 1975 р.) знайомство з директором Львівської галереї мистецтв. Свою розповідь частково базував на книзі «Собор Бориса Возницького» (Львів, 2019), що містить особисті спогади музейника, численні світлини, думки відомих сучасників Бориса Григоровича. Щодо споминів, то, на думку оповідача, найцікавішою і найменш відомою для багатьох є частина, присвячена дитинству і юності Возницького. Вони пов’язані з волинським селом Ульбарів, де він народився 1926 року, з поблизьким Дубном, де вчився в гімназії. Борис виховувався у свідомій українській родині, підлітком став членом антигітлерівського підпілля. Однак командир підлітка виявився мудрою людиною і врятував його від майже неминучої смерті в 1944 р., не дозволивши йти в діючу сотню УПА. Однак у Червону Армію хлопця все одно забрали. До того ж у штрафну роту. Йому пощастило дивом вціліти в запеклих і кривавих боях у Східній Прусії. Отож війну згадував як нелюдське й жорстоке випробовування, не бачив у ній жодного героїзму. Художню освіту демобілізований солдат здобув у Львові, в училищі прикладного мистецтва (серед його наставників був В. Овсійчук), працював у Винниках учителем малювання. У Винниках майбутній корифей музейної справи створив свій перший музей. А водночас навчався у Ленінградській академії мистецтв.

З 1960 почав працювати в Музеї українського мистецтва, займався експедиційною роботою. Саме ця діяльність, пошук і порятунок у закинутих церквах, монастирях і костелах скарбів сакрального мистецтва – ікон, скульптури, стародруків – стала основною метою всього подальшого життя Возницького. Чи не найбілшим своїм здобутком він слушно вважав віднайдення дерев’яних скульптур Йогана Георга (або Івана Юрія) Пінзеля, які склали основу для створення у Львові окремого музею. Після Музею українського мистецтва Возницькому доручили керувати Львівською картинною галереєю. І тут він працював до останніх днів життя.

Ще одна справа, яку Борис Григорович започаткував наприкінці 1960-х – відбудова Олеського замку. Нині це чудовий музей, який приваблює тисячі туристів, а в середині ХХ ст. , зокрема після пожежі 1955 р, це була руїна, приречена на зникнення. Заслугою Возницького є відбудова палацу в Підгірцях, замків у Золочеві, Жовкві, оборонної вежі в П’ятничанах, реставрація каплиці Боїмів, дзвіниці Святодухівського монастиря, створення музею М. Шашкевича в Підлиссі, музею давньої книги у Львові. Ентузіазм і запал Возницького, вміння переконувати співрозмовників, дозволяли йому навіть у складні тоталітарні часи знаходити кошти й ресурси на культуру. І в цьому його головна заслуга, за це він залишиться у вдячній пам’яті українців