Їм дали на збори 1 годину. Повантажили у холодні дерев'яні вагони і 31 добу взимку 1949 року везли у Сибір, зробивши зупинку лише раз, щоб люди скупалися у лазні. Спецпоселенці. Так принизливо клеймували і цілими сім'ями вивозили в тайгу українців, які служили в УПА.

Дорогою люди молилися, плакали, співали сумних пісень, а згодом вже й намагалися підтримати одні одних жартами ("Як приїду у Сибір, піду у філармонію співати"). "Прекратите петь бандеровские песни", - кричав їм наглядач. Так, він розумів силу патріотизму, культури, пісень.

А ще дорогою люди помирали. Більшість викидали просто з поїзда, не даючи можливості гідно поховати. Поселили їх у землянки як політичних злочинців. Та ще гірше, що там селили і кримінальних злочинців. Двічі на місяць люди їздили у комендатуру засвідчити, що не втекли. Там їх заохочували до співпраці - доносити, чи хтось не говорить погано про сталіна, владу. Звісно, українці відмовлялися. Багатьох катували. Щоб звернутися до лікаря, треба було переплисти ріку човном, тоді ще 29 км пішки йти через тайгу.

Саме про такі сумні події повість "Вигнанці" львівського педагога, історика Галини Козак, презентація якої відбулася у відділі абонемента вчора. 8 років сім'я авторки прожила в тайзі. Але щодня люди мріяли повернутися в Україну. Зрештою, повернулися , але в сусідню область, бо в рідне село їм заборонили вертатися. У їхній хаті уже жила інша сім'я, переселена з Закерзоння.

"Я зростала у сім'ї, де слово "Сибір" згадувалися майже щодня. Те, що чула вдома, батьки забороняли говорити у школі, університеті. Росіяни досі не можуть втямити, що ми хочемо жити без них, що в нас своя країна, ідентичність", - розповіла зі сльозами на очах Галина Козак. «Вигнанці» – це повість про скалічені долі, нездійснені мрії, втрачені надії й можливості цілого покоління невтомних борців за волю й незалежність України. Вони пройшли через найважчі випробування честі й гідності, соціальні приниження, наругу і водночас зберегли любов до України та згодом повернулися до рідного гнізда. Кожен їхній крок ще довго контролювали радянські спецслужби.

«Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його знову», – ці слова американського філософа Джорджа Сантаяни залишаються актуальними. Вони стали епіграфом до повісті. Окрім авторки, історіями своїх сімей ділилися і гості заходу. Зокрема, Володимир Парубій, голова секретаріату Конгресу української інтелігенції Львівщини, зазначив: "Якби такі книги (повість "Вигнанці") появилися у 90-х роках, то б може плин історії пішов інакше". Пан Володимир знає про що каже, адже його родина теж була виселена. До речі, бараки концтаборів не знищені, вони збережені росією, щоб знову заселити українців сьогодні...