Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели науковий семінар на пошанування Бориса Грінченка – письменника, літературознавця, фольклориста, мовознавця, громадського й культурного діяча: «Борис Грінченко у творенні української національної ідентичності».

Вступне слово на семінарі виголосив завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич. Він висловив ряд таких світоглядних думок про національний шлях Бориса Грінченка.

Неповторний символічний образ ще одної української людини, подвижника нації виростає в нашому баченні від образу народного учителя до величного образу Учителя української нації, співтворця національної ідентичності.

Знакові сліди Учителя нації – народний учитель на Харківщині та Катеринославщині (1881 – 1894 рр.), редактор газети «Громадська рада» (1902 р.), журналу «Нова громада», один із засновників «Братства тарасівців» з ідеологами націоналізму Миколою Міхновським та Юрієм Липою (1891 р.), лідер Української демократичної партії (1904 р.), згодом Української радикальної партії (1905 р.), голова Всеукраїнської учительської спілки (1905 – 1907 рр.), голова товариства «Просвіта» (1906 – 1909 рр.), засновник разом із дружиною Марією видавництва імені Бориса Грінченка на кошти письменника та мецената Івана Череватенка.

Малі й великі вершини на шляху подвижника нації: Борис Грінченко – автор поетичних збірок, збірок байок, поем, оповідань, історичних драм, п’єс, перекладів зі світової літератури, автор призначених для народного читання книжок фольклорної тематики, автор мовознавчих студій «Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису», автор публіцистичних творів «Листи з України Наддніпрянської», автор статей з історії української літератури, природничих наук, автор низки історичних нарисів, укладач букваря «Українська граматика до науки читання й писання» та першої української читанки «Рідне слово», збирач етнографічних, фольклорних матеріалів, автор видання «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх губерніях», бібліографічної праці «Література українського фольклору (1777 – 1900 рр.)», дослідник стану української освіти й культури, упорядник і видавець каталога українських старожитностей музею Василя Тарновського в Чернігові.

І найвища вершина Бориса Грінченка — збирач матеріалів, редактор, упорядник і видавець «Словаря української мови у 4 томах», у який увійшли 70000 українських слів із літературних та фольклорних джерел.

«Слово про «Словарь української мови у 4-х томах» як визначну пам’ятку з історії національної мови та культури» виголосив історик Іван Сварник.

Поет і літературознавець Павло Салевич подав доповідь «Культурно-політичні погляди Бориса Грінчéнка на українську національну справу» головно на основі Грінчéнкових «Листів з України Наддніпрянської», вперше опублікованих у 1892–1893 рр. у газеті «Буковина» в Чернівцях.

Доповідач почав із мови про приналежність Б.Грінчéнка (як головного ідеолога) до осередку «Братства тарасівців», до якого його залучив Іван Липа, та протистояння представників «Братства» (молодого покоління українців кінця ХІХ ст., яке прагнуло визволення українського народу від московського поневолення: орієнтувалося на ідею самостійної, суверенної й неподільної української держави) із старшим поколінням «Старої Громади» або «українофілів», зокрема, таких відомих нам представників як: П.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський, М.Костомаров, П.Куліш, А.Метлинський, О.Стороженко, Х.Алчевська, Д.Мордовець і інших, які на думку Б.Грінченка та «молодих українців» були прислужниками русифікаторства.

Початком дискусії», — продовжував учений, — була полеміка О.Пипіна з О.Огоновським на початку 1890-х рр., а наслідком цієї полеміки полеміка Б.Грінченка та М.Драгоманова. В центрі полеміки останніх була українська література, і полеміка сягала політики й намагання сформулювати для українців національну програму.

У згаданих «Листах» Б.Грінченко говорить про прірву між українським народом й українською інтелігенцією, поділених на два табори «панів і мужиків, інтелігенції, яка зреклася своєї національності, і народу».

Головний напрямок думок Б.Грінченка в «Листах» — це огляд стану речей в тогочасній Україні з погляду «Молодих українців» («націоналів») і знайдення для них орієнтиру для реалізації ідеологічних засад «Братства». Вже на початку огляду української національної справи в «Листах», Б.Грінченко викриває гру в кузьмірки (так називали колись гру в жмурки) певних українських товариств «безполітичних культурників» і «нейтральників», насправді прислужників русифікаторства.

Далі, — продовжував доповідач, — Б.Грінченко наводить факти лінивства, несолідарності й безсилості української інтелігенції: наприклад, українська інтелігенція «доводила до того, що не було коректора для того, щоб видати твори Квітки»; «на Наддніпрянській Україні пізнали творчість Руданського лише після того, як його надрукували на Наддністрянській Україні»; «українського патріота завжди було важко затягти до праці задля української справи».

Водночас Б.Грінченко засмучувався тим, що «в Україні немає правдивого слова про нашу українськоруську історію в українських університетах задля вироблення нашого національного самопізнання» і «немає путящої українськоруської історії, яка б вела українця добрим шляхом».

Б.Грінченко чітко вирізняє представників двох таборів, зокрема угодовство і двоєдушність «українофілів», які водночас, на його думку, мали одну душу українську, а другу російську, писали власні твори українською та російською, вихваляли гнобителів України: московських царів і генералів, а Україну бачили лише в підпорядкуванні Москви, бо нібито сама Україна неповноцінна, неспроможна жити самостійно. Власні твердження, — продовжував учений, — Б.Грінченко ілюстрував яскравими і вразливими прикладами двоєдушності української інтелігенції («українофілів»), наприклад:

діяльність патріотки і ренегатки Х.Алчевської, яка під вивіскою української просвіти, зрікшись рідного українського, 30 років заводила в Україні московські школи;

І.Котляревського як автора «»Енеїди», патріота і як «автора «Оди князю Куракіну», оди, повної грубої підлесливості російському бюрократові», якого І.Котляревський назвав «паном і батьком» українському народові і просив його «багацько попанувати» над українським народом»;

Г.Квітку-Основ’яненка, який обороняв українську мову у власних українських повістях, а в московських творах був московським патріотом, зокрема, як приклад наводить його статтю «Город Харьков»;

П.Гулака-Артемовського, який у переспіві IX оди Горація російського генерала Паскевича називає нашим (рідним) — «Хведорович наш» і прославляє у віршах «московских ребят» за те, що вони так гарно турка б’ють;

О.Стороженка, який про ляхів і польське повстання писав по-московському і в московсько-патріотичному дусі;

А.Метлинського, який у віршах «Пожар Москвы» називає Москву «рідним краєм»;

П.Куліша, який у передмові до московського видання своєї «Чорної ради» 1857 року доводив «нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени c северным» і який на думку Б.Грінченка «скаламутив нашу (українську) справу і потьмарив наше (українське) національне пізнання»;

М.Костомарова, який у своїй статті «Две русские народности» каже, що в минулій історії доведено, що малоруська (українська) народність нездатна до державного життя. Тому вона по правді повинна поступитись великоруській і прилучитись до неї», а також, що «мета наша (українців) змоскалитися, а поки того не станеться пишімо книжки «на малороссійском наречии»;

М.Драгоманова – москвофіла, за І.Франком із роду українця, та росіянина за національністю, який бачив альфу й омегу українських ідеалів у московській літературі й говорив, що існує тільки одна «общеруська» література, а література великоруська, українська та галицька — се тільки частини з того цілого, тільки паростки.

Згаданим «українофілам»-дводушникам Б.Грінченко протиставляє Тараса Шевченка, якого вважає орієнтиром розуміння українських національних справ. Саме Шевченко, — каже Б.Грінчéнко, — «перший виразно висловив ідею повної незалежності української … нації», а з українських інтелігентів-трупів поробив живих людей.

Які ж національні ідеали у Шевченка, — запитує Б.Грінченко і дає відповідь, — «прихильність до гетьманщини як до автономної форми політичного життя вкраїнського; а ще більша прихильність до народних козацьких рухів...» Саме Шевченко закликає українців бути свідомими того, що українці є синами великої самостійної нації, каже їм не хилитися ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбати про те, щоб досягти національної самостійності, стати «сім’єю з рівних людей-братів (Т.Шевченко «Радуйся ниво неполитая...»).

З усього висловленого, Б.Грінченко робить висновок про потребу працювати задля визволення і здобуття волі: «коли ми хочемо визволитись з національної неволі, то мусимо працювати на користь темного народу, пригніченого лихою долею, а коли сього не робитимем, то з усієї нашої роботи нічого не вийде, опріч порожнього галушкового патріотизму».

Участь в обговоренні теми наукового семінару, окрім уже згаданих учасників, брали доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський; доктор економічних наук Борис Карпінський; доктор технічних наук Роман Базилевич; кандидат технічних наук Василь Багрійчук; редактор журналу «Визвольна боротьба» Роман Гунда; діяч освіти Ірина Даць; громадські діячі Юрій Путас і Зеновій Бермес; підприємець і меценат Олег Подвірний; художник-монументаліст та іконописець Наталя Білоус; художник Ігор Копчик; народний художник Василь Семенюк; перекладач з іспанської Галя Чубай; провідні бібліотекарі відділу україніки Надія Бала та Мар’яна Москва.