22 липня в бібліотеці відбулася чергова лекція історика Івана СВАРНИКА про видатного галичанина, увічненого назвою гарної вулиці між Цитаделлю й колишнім Парком культури й відпочинку, а також мистецькою пам’ятною таблицею на Народній гостиниці.

Дмитро Вітовський (1887-1919) прожив не надто довге, але дуже плідне й насичене життя, доклався і до боротьби селян за свої права, і до збройної боротьби за незалежну Україну, й до творення Української Галицької армії, й до організації шкіл на Волині, і до дипломатії.

Як згодом писав про нього проф. Крип’якевич, «Був це спартанець строгий для себе й інших, Цілою душею ненавидів криві дороги. Здається, він добре почувався на фронті, де був тільки приказ і обов’язок. Бути левом і лисом Вітовський не вмів, це було проти його натури».

Народився у звичайній селянській родині в с. Медуха під Галичем. Однак закінчив гімназію в Станиславові й вступив на правничий ф-т Львівського університету. Активно включився в суспільно-політичну боротьбу, як член РУРП. Організовував селянські страйки, але й читальні «Просвіти» й гуртки «Січі». 1910 брав участь у боротьбі за український університет, за що був виключений з університету. Тому завершив освіту у Відні. Працював адвокатом у Станиславові. В кінці 1911 організував втечу М. Січинського зі Станиславівської в’язниці.

З вибухом І Світової вступив добровольцем до Легіону УСС, командував сотнею. Відзначився в перших боях у Карпатах, на Маківці, над Стрипою, під Семиківцями. 1915 організував видання стрілецького журналу «Шляхи». 1916-1917 був комісаром УСС на Волині, налагодив вербункові акцію й українське шкільництво (заснував понад 50 шкіл). Революція в Росії на поч.. 1917 викликала дискусію про майбутнє Легіону. Завдяки Вітовському він зберіг свою цілісність, разом із групою Вишиваного воював проти червоних на Наддніпрянщині.

У жовтні 1918 Вітовський став керівником Українського військового генерального секретаріату, організував і здійснив Листопадовий зрив. Як отаман (полковник) командував українськими військами у Львові в перші дні листопада, однак з початком польсько-української війни подав у відставку (далі командували Г. Коссак і Г. Стефанів). Враховуючи авторитет і досвід Вітовського його призначили держ. секретарем військових справ ЗУНР. Як міністр він зумів організувати створення боєздатної Галицької армії. Однак 19 лютого 1919 через різне (з Л. Цегельським) ставлення до Закарпаття відмовився від посади. Брав участь у Паризькій конференції про розмежування Галичини між поляками й українцями. Загинув у авіакатастрофі, повертаючись із Парижа 4 серпня 1919 р. Останки Вітовського повернулися до Львова 2002 р.