Лекція історика Івана Сварника про події на Волині 1943 р. викликала значний ажіотаж. Чи виправдалися сподівання присутніх? Лише до певної міри. Адже, за словами лектора, ще ніхто не може відповісти на питання про кількість загиблих під час цієї трагедії поляків і українців. Адже для цього потрібне тривале й систематичне вивчення архівних документів. Справу ускладнюють низка обставин: досі не встановлено, скільки поляків було вивезено з Волині на примусові роботи в Німеччину, скільки померло від голоду, хвороб, нещасних випадків, через бойові дії 1941 й 1944 рр., врешті з природних причин. Польські дослідники, виходячи з матеріалів (переважно спогадів), опублікованих Сємашками 2003 р., оцінюють кількість польських жертв у 60, 100 і навіть 250 тисяч. Кожна з цих цифр, навіть мінімальна, вимагає верифікації й документального підтвердження.

Натомість уже тепер можна однозначно відповісти на низку питань, які віддавна тривожать як поляків, так і українців.

По-перше, події на Волині не можна трактувати як геноцид, адже поляки не були безборонним мирним населенням, вони володіли розгалуженою мережею підпілля, мали числення відділи самооборони й досить сильні збройні формування. І вбили тисячі українців.

По-друге, ніхто з військових чи політичних лідерів українського руху Опору не давав наказу про знищення всіх поляків. Адже документи ОУН-УПА старанно вивчали В. Сергійчук, В. В’ятрович та інші вчені, вийшла низка збірників документів, починаючи від «Літопису УПА». А «протокол допиту» Стельмащука 1945 р. був підроблений у КДБ для дискредитації проводу ОУН-УПА лише в 60-ті роки. Збройний конфлікт був стихійною селянською війною, у яку згодом включилися й польські та українські збройні сили.

По-третє, трагедія Волині була зумовлена попередніми історичними подіями, зокрема дискримінаційною політикою польської адміністрації в міжвоєнний період, політичним, релігійним, економічним тиском на українців, насадженням привілейованих військових колоністів, руйнуванням церков у 1937 р., репресіями 1939 р.

По-четверте, волинські події стали продовженням польського збройного терору проти українців на Холмщині 1942 р., коли було вбито бл. 500 українських учителів, священників, солтисів та ін. представників інтелігенції. Своєю чергою волинську трагедію продовжила польсько-українська війна в Галичині 1944 року.

По-п’яте, ні українці, ні поляки не були організаторами подій. Їх спровокували червоні партизани, перебазовані на Волинь 1943 р. з Білорусі. Вони захищали польські села, однак вчиняли й провокаційні вбивства німців, що накликало на ці села німецькі каральні акції (Гута Пеняцька). Загальновідома роль диверсанта-провокатора «Кузнєцова». Так само й німці, «пацифікуючи» польські села, використовували українську поліцію. А у відповідь на вбивства Кузнєцова розстрілювали тисячі українських заручників. Ганс Франк відкрито заявляв про потребу конфлікту між поляками й українцями. Тому Волинь – складне питання для істориків. Ми ж у стосунках з поляками мали б користуватися універсальною формулою «Вибачаємо й просимо вибачення».