Цього понеділка, 17 березня, лекція Івана СВАРНИКА про «Віслу» зібрала значно чисельнішу, ніж зазвичай, аудиторію. Адже для українців, які жили в Польщі, немає трагічнішої дати, як 28 квітня 1947 р. Тоді польські війська, поліція, прикордонники в ході акції «Вісла» почали насильне виселення українців із Краківського, Ряшівського й Люблінського в-в. Акції передував обмін населенням між СРСР і Польщею після договору 1944 між УРСР і Польщею про взаємний обмін населенням, що мав відбуватися виключно на засадах добровільності. Спочатку переселення справді було добровільним. Поляки з СРСР переважно виїжджали до Польщі самі: 1939 вони добре пізнали всі «принади» радянського ладу: депортації, тюрми й розстріли. Українці початково виїжджали в УРСР також добровільно: багато сіл були знищені війною, селянство потерпало від малоземелля, а в СРСР їм обіцяли землю, худобу, реманент. У 1944-1945 рр. виїхало понад 220 тис. українців. Далі темпи переселення сповільнилися, а в липні-серпні 1945, воно взагалі припинилося. Це пояснювалося просто: південний схід Польщі був етнічними українськими землями протягом століть. Коли переселенська акція в Польщі припинилася, влада застосувала економічний тиск, силові методи: Це дозволило виселити ще 260 тис. А коли й це не допомогло, польські комуністи вирішили ліквідувати українську меншину в Польщі, яку оцінювали у 150 тис. осіб.

Підготовка «Вісли» велася з січня 1947 р., хоча в цей час військова операція проти українського підпілля втрачала сенс: УПА на Закерзонні налічувала менше 2 тис. бійців, її активність значно знизилася. Отож «Вісла» була скерована не проти українського підпілля, а проти українців, її можна розцінювати, як вияв польського націоналізму й продовження політики Сталіна й Гітлера щодо поневолених народів. 1947 влада фактично реалізувала довоєнну концепцію ендеків - щодо «остаточного вирішення українського питання» в Польщі. Всі рішення про операціїю приймали на засіданнях Політбюро ПРП. Для депортації зосередили шість дивізій ВП і КВБ, прикордонників, міліції та УБ – понад 20 тис. бійців на чолі з ген. С. Моссором. При кожній дивізії були «розвідувальні загони», які під виглядом повстанців здійснювали теракти й напади. Як привід для депортації використали факт убивства ген. К. Свєрчевського біля Яблінки в Ліському пов. під час нападу сотень «Хріна» і «Стаха» на польську військову колону у відповідь на знищення підпільного шпиталю. Операція почалася 28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку. Війська оточили українські села. Для зборів переселенцям давали 3 години.. Депортації підлягали й українські комуністи, працівники міліції й органів безпеки, демобілізовані з Війська Польського й Червоної армії, члени змішаних родин, лемки. Виселених під конвоєм доставляли на ближчу станцію, звідки потяги перевозили їх на т. зв. «повернуті землі» в Ольштинське, Щецінське й Вроцлавське в-ва, однак не ближче, як за 100 км від кордону. Оселяли не компактно, а розпорошували по різних повітах. В одному селі (в містах жити забороняли) опинялося не більше п’яти родин. Зрозуміло, що при цьому не могло бути й мови про українські церкви, школи, товариства. При виселенні органи безпеки намагалися виявити учасників УПА й підпілля та їх рідних, виловлювали також священників, учителів, кооператорів. Усіх підозрілих відправляли для «фільтрації» в концтабір Явожно. Схоплених зі зброєю страчували за вироками військових судів. Їх виявилося 498. Найбільш кричущим випадком можна вважати страту Розалії Мінько. Цю 22-річну дівчину зі Станькової розстріляли за те, що вона носила «штафети» від села до села й збирала для хворих повстанців лікарські трави. Крім того, 162 особи загинули протягом 1947-1948 рр. в концтаборі Явожно. Частина селян, особливо молодь, втікала від облав у ліси, тому військо мусило кілька разів повертатися до спорожнілих сіл. Протягом квітня-серпня 1947 було виселено 147.175 осіб. Загалом депортація тривала до 1950 р. Внаслідок «Вісли» прикордоння Польщі перетворилося на пустелю, зарослу хащами, без жодних ознак цивілізації.