4 березня у великій читальній залі гості бібліотеки мали можливість почути як дотепні байки й гуморески, так і непубліковану лірику львівського письменника Івана Сварника. Про батька розповідав Іван Іванович Сварник, старший син гумориста.

Іван Сварник народився 1921 р. в с. Лисогірці на Хмельниччині в заможній селянській родині. А вже за 8 років Сварники перетворилися на злиднів – батька родини Івана розкуркулили й вислали до Сибіру, а матір Настю з чотирма дітьми вигнали з села. Івася надалі виховувала радянська школа, радянські книжки й фільми. Тому він ріс «нормальною» радянською дитиною. Але вже підлітком звернув увагу на упосліджене становище рідної мови, тому став філологом. Проблема русифікації турбувала його до останніх днів життя. 1988 р., за півроку до смерті він писав:

Народе мій, двомовно-двоязикий,
Калякаєш одразу обома:
Язик у тебе, що могуч великий,
І мова, що немов її й нема.

Як письменник він заявив про себе в кінці 50-х років, видав 8 збірока байок і гуморесок. У Львові він був найвідомішим гумористом, а на рівні України став першим лауреатом премії ім. Степана Олійника. Був комуністом, викривав «заокеанських хижаків», однак байки «Привілей», «Дві правди», «Новорічний жарт» не раз знімала з друку цензура. Адже сатирик вболівав за народ, критикував чиновників, бюрократів, казнокрадів. Коли його сина Івана 1973 виключили з університету за «націоналізм», головний редактор видавництва «Каменяр» позбувся посади, півтора року його не друкували. Потім працював у журналі «Жовтень», виховав десятки молодих поетів, таких як Р. Лубківський, О. Сенатович, О. Забужко та ін. А для читачів перлинами української байки залишаться Сварникові «Добрий намір», «Грицько на груші», «Дурень на молитві», «Добра фея» й інші мініатюри, які висміюють одвічні людські вади й роблять нас добрішими, мудрішими й справедливішими.