З нагоди 115-річчя від дня народження шведської письменниці-казкарки Астрід Лінґрен (1907-2002) абонемент відділу літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка (Львів, вул. Мулярська, 2а. Тел.: 255-36-27) запрошує на книжкову виставку «Віммербюська Сельма Лагерлеф». Чому Віммербюська? Тому що вона народилась у невеличкому містечку в південній Швеції Віммербю. Чому Сельма Лагерлеф? Бо саме Сельма була першою також шведською жінкою-письменницею, відзначеною у 1909 році Нобелівською премією з літератури «…на знак визнання піднесеного ідеалізму, яскравої уяви й духовного сприйняття, що характеризують її праці…». А ще тому, що здібності Астрід стали очевидними вже в початковій школі, де її й називали «віммербюською Сельмою Лагерлеф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала. Книги Астрід Лінґрен перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. Сьогодні вона найбільш відома завдяки своїм творам про «Карлсона, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоху». Письменниця завжди називала своє дитинство щасливим, адже в ньому було багато ігор і пригод, тому вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. За своє життя вона понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, призначених для найменших читачів.

У великій читальній залі експонується виставка «Скорботна данина пам’яті», присвячена 90-ій річниці трагічних подій – голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Сьогодні, як і щороку, ми знову вшановуємо пам’ять невинно убієнних жертв геноциду, яких налічується до 10 мільйонів. Цьогоріч цей біль з нами розділила світова спільнота. Вже понад 20 держав світу офіційно визнали голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Ми маємо пам’ятати про ці події, щоб ніколи більше не допустити повторення цих злочинів у нашій історії. І сьогодні, у час війни, особливо актуальною є підтримка цілого світу. Разом схиляємо голови і віддаємо останню шану загиблим.

На виставці представлено книжкові та періодичні видання, які висвітлюють тему голодомору. Тут подано документи і матеріали, спогади очевидців цих подій, свідчення тих, хто вижив. Описано історичну хроніку подій голодомору, дано їх правову оцінку тощо. Проаналізовано наслідки, які спричинив цей геноцид для українського народу та історії України загалом.

До 100-річчя від дня народження польського прозаїка, поета, публіциста, критика, лауреата Державної премії (1950 р.) Тадеуша Боровського (1922-1951) відділ літератури іноземними мовами імені Омеляна Масляка (Львів, вул. Мулярська, 2а. Тел.: 255-36-27) презентує книжкову експозицію «Так як він про досвід концентраційних таборів у польській літературі не говорив ніхто». Дитинство Т. Боровський провів в Україні. У 1926 році його батька було заарештовано органами внутрішніх справ за участь у так званій Польській Військовій організації і відправлено після суду на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Через чотири роки прийшла черга матері. Теофілію Боровську було вислано до Сибіру. Тадеуш із старшим братом Юліушем залишилися приреченими на сирітське існування і постійні нестатки. Їм не дозволили вмерти далекі родичі. І понині зберігся будинок в Житомирі у Деревообробному провулку № 5, де минули житомирські роки життя Тадеуша. Тільки у 1932 році батька звільнили з табору, у зв’язку з польсько-радянським обміном в’язнями і за клопотанням Товариства Червоного Хреста, у числі інших репатріантів його з дітьми було відправлено до Польщі. Згодом повернулася додому й мати. Після репатріації у 1932 році його родина оселилась у Варшаві. Освіту здобув на підпільних курсах – в період окупації Польщі. У підпільному Варшавському університеті займався полоністикою. Брав участь в конспіративному житті молоді. Почав літературну діяльність 1943 року. Був ув'язнений гітлерівцями у концтаборах Освенцимі, Дахау та ін. 24 лютого 1943 року нацисти схопили його наречену. Так обоє опинилися в Освенцимі. Там Боровському пощастило працювати табірним санітаром, що дало йому змогу красти ліки і пересилати їх коханій. Тоді він також писав їй листи, які пізніше лягли в основу оповідання «У нас, в Аушвіці». Люди неперервним потоком труїли людей, відвантажували їх тіла і спалювали, а декого – спалювали живцем. Люди проводжали до газу своїх родичів, знайомих чи земляків. Люди жили поміж буденної смерті. Така була проза життя.

Дев’ять років тому, 21 листопада 2013 р., розпочався Євромайдан. З цієї оказії в великій читальній залі бібліотеки відкрилася виставка «Герої не вмирають. До Дня Гідності та Свободи».

Народні виступи, які згодом переросли в Революцію гідності, започаткували київські студенти, що вийшли на Майдан Незалежності на знак протесту проти рішення адміністрації президента В. Януковича припинити переговори з Європейською комісією про асоціацію України з Європейським Союзом. Студентські виступи були спонтанними, їхні учасники не пов’язували себе з жодним політичним угрупованням і мали на меті лише продемонструвати, що українська молодь бажає бачити свою країну в ЄС. 30 листопада міліція брутально розігнала студентський мітинг. Це викликало всенародне обурення, за деякими підрахунками, 1 грудня 2013 р. в акціях протесту проти дій адміністрації Януковича взяло участь до півмільйона осіб. Євромайдан пройшов дві фази: так зв. карнавальну і ескалації насильства (19 січня – 21 лютого 2013 р.). Наслідком була втеча президента В. Януковича до Росії, прихід до влади політичної опозиції, а невдовзі – російсько-українська війна.