Цього понеділка, 20 січня, всі бажаючі могли почути лекцію Івана СВАРНИКА про палац Дідушицьких на Курковій, пам’ятку, пов’язану як з відомим родом українського походження, так і з культурною історією Львова.

Палац будували кілька відомих архітекторів: Віллу Віняжа, придбану Володимиром Дідушицьким, перебудував на палац 1869 р. В. Равський-старший. Однак уже 1870 граф почав розширяти придбану ділянку, купуючи сусідні парцелі. по Курковій і Люблінської Унії. 1871 архзітектор Й. Енгель-старший значно перебудував палац: розширив велику парадну залу на 1 поверзі й добудував 2 нові частини палацу. 1880 навколо нової будівлі заклали парк з рідкісними деревами й кущами., збудували оранжерею, льодівню, стайню. Подвір’я замостили теребовлянським каменем. 1893 р. в палаці проведено міську каналізацію, а 1901 – водогін (доти водою забезпечували криниці). Оскільки граф Дідушицький був відомим бібліофілом, науковцем і колекціонером, у палаці була велика бібліотека з рукописами, автографами, картами й планами, нумізматичний кабінет, колекція порцеляни, багато цінних картин та портретів. Ці збірки час від часу могли оглядати всі бажаючі. А перлиною цих цінностей стали золоті Михалківські скарби, придбані графом Дідушицьким на Тернопільщині. Їх науковим опрацюванням займався славний археолог К. Гадачек, професор Львівського університету.

Лекція історика Івана Сварника про події на Волині 1943 р. викликала значний ажіотаж. Чи виправдалися сподівання присутніх? Лише до певної міри. Адже, за словами лектора, ще ніхто не може відповісти на питання про кількість загиблих під час цієї трагедії поляків і українців. Адже для цього потрібне тривале й систематичне вивчення архівних документів. Справу ускладнюють низка обставин: досі не встановлено, скільки поляків було вивезено з Волині на примусові роботи в Німеччину, скільки померло від голоду, хвороб, нещасних випадків, через бойові дії 1941 й 1944 рр., врешті з природних причин. Польські дослідники, виходячи з матеріалів (переважно спогадів), опублікованих Сємашками 2003 р., оцінюють кількість польських жертв у 60, 100 і навіть 250 тисяч. Кожна з цих цифр, навіть мінімальна, вимагає верифікації й документального підтвердження.

Натомість уже тепер можна однозначно відповісти на низку питань, які віддавна тривожать як поляків, так і українців.

По-перше, події на Волині не можна трактувати як геноцид, адже поляки не були безборонним мирним населенням, вони володіли розгалуженою мережею підпілля, мали числення відділи самооборони й досить сильні збройні формування. І вбили тисячі українців.