15 липня, після традиційної понеділкової лекції, у великій читальній залі зійшлася численна публіка на зустріч із неординарною особистістю – Євгеном ДЗЮБОЮ з Луганщини (м. Сватове). Він презентував у Львові свій проект «Пантеон Українських Героїів» (УПА очима східняка). Щоправда, його фільм «Дивізія Ваффен СС «Галичина» лише дотично стосувався УПА: після бою під Бродами бл. 3 тисяч дивізійників влилися до лав УПА.

Перед фільмом автор розповів про свій життєвий шлях, про батька, який розповів йому правду про галичан, про українських патріотів, які й у складні часи тоталітаризму залишалися українцями серед маси приїжджих москалів. Про діяльність «Руху» й «Просвіти» в кінці 80- на поч.. 90-х років, про участь його земляків у революційних подіях в Україні і в сучасній війні. Отож його фільми (їх він зробив уже бл. 30) є даниною шани всім, хто боровся за Україну від Карпат і до степів Причорномор’я, «від Сяну до Дону».

15 липня. в День державності, в головній читальній залі відбулася чергова лекція-бесіда про двох відомих жінок, які справили потужний вплив на формування української нації і її боротьбу за власну державу – про Лесю Українку (Ларису Косач-Квітку) й Олену Пчілку (Ольгу з Драгоманових Косач).

Про їхнє перебування у Львові 1891 й подальших років є нарис у книзі Г. Маценка «Славні гості Львова». 2 документи з того ж року включені в збірник «Історія Львова в документах і матеріалах». Перший з них – донесення директора поліції про приїзд Ольги Косач з донькою. Увагу поліції викликав факт, що Ольга Косач була рідною сестрою небезпечного російського революціонера Михайла Драгоманова й сама була відома своїми «крайніми українофільськими» поглядами й контактами з львівськими радикалами. Викликана до поліції, О. Косач повідомила, що везе до Відня на лікарську консультацію свою хвору доньку, а у Львові зупинилася лише для короткого відпочинку. Однак поліція вважала за необхідне попередити Відень про небезпечну гостю.

Бернардинський монастир, що замикає вул. Личаківську з заходу, є чи не найулюбленішою для туристів пам’яткою XVII ст. Частково оточений оборонними мурами, він ефектно компенсує незбережені фортифікації середньовічного Львова й дозволяє побачити, як виглядало наше місто в давнину.

Перші ченці францисканського ордену, яких у Польщі звали бернардинцями (від першого монастиря). з’явилися у Львові в середині XV ст. на запрошення руського воєводи А. Одровонжа. Він виділив ділянку на передмісті, збудував перший дерев’яний монастир. Будівлю, однак, швидко спалили русини, бо вона була поруч із церквою. Монастир відбудували. 1506 р. він знову згорів під час нападу молдаван, але був відбудований. А 1600 ченці вирішили збудувати кам’яний монастир. Аби не створювати небезпеки для оборони Львова, спеціально створена комісія вирішила, що монастир має бути добре укріпленим. Його оточили високими мурами, що мали 2 вежі – зі сходу й півдня. Перша дійшла до нашого часу, а другу розібрали в ХІХ ст., коли прокладали колію кінного трамваю. Після фортифікацій почали будувати костел св.. Андрія. Першим архітектором, який завершив 1-й ярус у стилі італійського ренесансу й перекрив склепіння (1609), був Павло Римлянин, далі будував так само славний італієць Амвросій Прихильний. Однак закінчував будову Андреас Бемер із Вроцлава, надавши фасаду маньєристичного характеру. Освячення будівлі відбулося щойно 1630 р., коли завершили внутрішні розписи, спорудили вівтарі та ін. Сам монастир був розрахований не лише на 50-70 ченців. Від заснування й до 1946 р. тут була вища школа ордену, ченці здобували наукові звання. Частину келій відвели для військової залоги. Особливістю львівського монастиря було те, що він був одним із двох т. зв. військових монастирів Речі Посполитої, багато монахів були професійними вояками, які на старість ішли в монастир. Тому монастир витримував будь-які облоги й жодного разу не був здобутий ворогом. Мав власний арсенал.