Липинський В’ячеслав (Вацлав-Вікентій) Казимирович – історик, соціолог, публіцист, філософ, дипломат, політичний і громадський діяч, ідеолог модерного консервативного напряму в українській суспільно-політичній думці. Один з основоположників державницького напряму в українській історіографії. Загальновизнаний засновник українського монархічного руху.

Народився 5 (18) квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині в польській шляхетській родині. Навчаючись в Київській 1-й клас. гімназії, з 1900 року бере активну участь у громадському житті студентської молоді, намагаючись консолідувати діяльність студентства православного і католицького віросповідань на грунті консервативних цінностей та національно-державницької ідеології.

(до 960-річчя від заснування Києво-Печерського монастиря)

Літа Божого 2011 минає вже 960 років від того часу, як за князя Ярослава, сина Володимира, чернець Антоній заклав у селі Берестові на кручах Дніпра першу святиню – печерний монастир. Як історики, так і церковні діячі важають його одним із перших монастирів на Русі, що 1051 року поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря був також один із перших учнів Антонія — Теодозій (Феодосій). У 1058 році, попросивши благословіння преподоб¬ного Антонія, чернець Варлаам, який згодом став ігуменом, побудував над печерою першу дерев'яну цер¬кву в честь Успіння Пресвятої Богородиці. В другій пол. XI століття монастир став центром поширення і утвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стині (зокрема, Китаєвська, Микільська та ін. під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Білорусі й Московії. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, зокрема, була центром літописання, іконопису, славилася, як навчально-педагогічний осередок. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Никон, Сильвестр. Тут також перекладали на церковно-слов'янську мову і переписували твори іноземних авторів. У XIII столітті було вперше укладено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело з історії Києва і Русі, зокрема давнього періоду.

Петро Іванович Калнишевський, або Калниш (1690—1803) — талановитий полководець, дипломат, вправний адміністратор і добрий господарник, який багато зробив для економічного й культурного розвитку Запоріжжя, для відстоювання його незалежності й автономії України.

Попри це, в історіографії особа останнього кошового Запорізької Січі, попри досягнення останніх років, висвітлена ще недостатньо. Радянська історична наука, керуючись «класовими» критеріями, вважала, що П. Калнишевський дуже довго — 10 років (1765— 1775) займав посаду кошового отамана, користуючись лише своїм економічним становищем багатого козака. Багаті козаки, щоб підкреслити своє положення й виділити себе з маси козацтва, називалися знатними чи старими. Разом зі старшиною, що займала посади, й «абшитованими» (відставними), вони брали участь у військових радах і вершили справи війська у своїх інтересах. Отож і Калнишевський, за марксистськими стереотипами, був найбільшим експлуататором народних мас і узурпатором влади, який, «користуючись підтримкою царського уряду, намагався ліквідувати виборність старшини і обмежував права рядових козаків», тобто усував із запорізького життя елементи демократії і тяжів до автократизму. З іншого ж боку над об'єктивним висвітленням життя і діяльності останнього кошового тяжів сформований ще ранньою українською історіографією образ «соловецького в'язня», мученика за українську справу, катованого, але не скореного царизмом. Спробуємо ж із часової дистанції поглянути на збережені документи кошового й оцінити його роль в українській історії.